— Подвійний виграш, — казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. — Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.
— Одна панянка ковдру забрала, — чув голос Юлії Скачко.
— То Нані Новаковська, — відповів Август.
Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз'їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…
— Максиме Володимировичу… — Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. — Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.
— А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! — віджартувався похмуро.
Август усміхнувся уїдливо.
— З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.
— Пожаліли бідах?
— Згадали дев'яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.
— Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?
— Достатньо, — сказав Август.
Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF — міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як “Сила добра”.
Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.
— Що з вами, Максиме Володимировичу?
Макс уп'явся поглядом у вицвілі Августові оченята.
— Я сам розподілю фінансові пожертви.
Закс дуже здивувався.
— Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.
— Тобто за десять відсотків?!
— Немало, Максиме Володимировичу! Немало!
— А дев'яносто…
— Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.
— Пральня?
— Ненавиджу жаргон! — Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. — Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.
— Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? — запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.
— Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, — крижаним голосом відповів Закс.
Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.
— Зараз же і поговорю…
— Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, — нагадав той. — Вам телефонував, але ви не відповіли.
Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:
— Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.
А нелегка справа… До Нового 2009 року — два дні. Білетів — фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.
— На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так” Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.
— Зрозуміло!
Пані Женя почула, ледь не впала.
— Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!
— Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…
— Добре! Збирайся. Буде тобі літак, — пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.
Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна Захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!