— Квиток один? — Макс забув подякувати спритній мамці. — Я із Дорою хотів летіти.
— Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, — лагідна. — Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…
31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв'язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний — дзеньк! “Хто дзвонить — до того й подамся!” — вирішив.
— Ти де? — почув голос батька.
Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.
— Не чекав? Може, плани були? Не перебив? — Макс ходив просторою вітальнею номера “люкс” п'ятизіркового готелю “Аміго”, що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.
— А ти хіба надовго? — спитав врешті.
— Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, — Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.
— Ну! То кажи, що за гарячка, — буркнув Сердюк-старший.
— Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?
Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.
— Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.
— Зараз і обмізкуємо.
— Ну, добре, добре… — недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.
— Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?
— Сто відсотків!
— Ні!
— Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.
— А десяти відсотків тобі мало?!
— Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…
— А інші — теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.
— І тобі?
Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.
— Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка — недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них — десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! — замовк, розстроївся. — Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…
— А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? — Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.
Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.
— Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?
— З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.
— То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.
— Тату… Ми не про свята!
— Та чого ж ти такий упертий?! Усе “тату” і “тату”! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.
— Упораюся…
— Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… — зиркнув на сина із прикрістю. — І що тебе муляє?
Макс усміхнувся тоскно.
— Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага — важка.
Чонган замахнувся на надважку. Готель “Radisson SAS Royal”. У “люксі” італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети — як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!