— Ти як?
— Чонгане… — тверезо і спустошено шепоче Макс. — Як справи?
4 січня по обіді у люксовому номері “Radisson SAS Royal” Чонган розплющив очі, вхопився обома руками за макітру, бо існувала окремо, не бажала відриватися від подушок, отак і підвівся — тримав башку руками, зиркав на Макса, промимрив слабко:
— То як справи… багатію…
Макса прибило до килима посеред кімнати, гриз стелю очима — не спав. Ні. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Макс сказав би Чонгану: просто багатієш? То добре, то геть усе спрощує. Автоматично анульовує сотні питань. Усе, що заважає меті. А Дюку прості цілі геть нецікавими стали. Із такими батьками, як у них із Чонганом, бордюри золотом викладати — проблема лише часу, який знадобиться трударям зливки рівним рядком виструнчувати. А що робити, коли Дюк бачить себе не просто багатим? Ще й незалежним і шанованим… А кожен новий день із хірургічною точністю роз'єднує ті дві мети, як сіамських близнюків, і життєздатною лишається лише одна… Яка?! Макс і сам не второпає, а люди… Деякі ниці люди вважають його просто багатим! Не бачать, суки, Дюка! Тільки його гроші!
Думки збурюються, просяться на язик. Макс сідає на підлозі і тільки тепер помічає — Чонган уже давно кружляє кімнатою, щось балабонить, балабонить…
— …А позаторік тато письменника купив. З півроку надиктовував йому свою біографію. Усі таємниці порозкривав. І як з піратами судна у Жовтому морі потрошив, ще як підлітком був. І як кулькові ручки з голими бабами у підвалі штампував. І як з цінними паперами махлював, коли на ноги став. Той письменник на основі татових одкровень роман написав. Ім'я головному герою, звичайно, інше вигадали. Дещо підкорегували його теперішнє… Крутий трешняк вийшов. Я читав. Кіношники зацікавились — фільм зніматимуть. Шкода, письменник книжки не побачив… Курив багато… Заснув із цигаркою. Увесь дім згорів. І письменник, і його кішка, і його колекція висушених квітів… Кішка дурна! Могла б і дременути… Я коли дізнався — в той же час відніс свою Френсіс у притулок для тварин. Ні, ну навіщо мені кішка, коли я палю… Одне з двох!
Одне з двох?! Макс смикнувся: Чонган відповідав на його думки.
— Тато підтримав… — Чонган не помітив. Прорвало — не зупинити. — Сказав: синку, ти своєчасно приймаєш вірні рішення. Чи то він щодо квартального звіту по компанії? Не пам'ятаю нині. Голова розвалюється. Скоріше б уже переводив мене зі Штатів кудись до Європи. Не люблю Детройт! Але найбільша філія нашої компанії там. Тато каже: синку, я довірив тобі найважливіше! Півтори тисячі працівників. Ні! Уже менше. Скоротили торік двадцять відсотків. Криза… Але всі, хто лишився, — поважають мене…
— Поважають?! — Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. — Чому?
— Вони там подуріли… Куди не поткнися: “Ми — команда!”, “Наш командний дух переможе!” Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас — не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас — армія! Я — командир! Усі інші — солдати! У полон нікого не беремо — знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п'ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! — Чонган усміхається. — Усі залишилися. Питаю: чому?! “Поважаємо вашу філософію!” — кажуть. Отак! Знайшов слово!
Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:
— Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?
— Я?!
Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути — ніби спогади розганяє, а вони бджолами: “мазераті”, Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, “мазераті”, батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…
— А друзі?.. Теж — солдати? — питає тоскно.
— Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене — ти один. Та й то тільки тому, що пов'язані… Нашою ідіотською таємницею, — гигоче. — Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?
Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло — ар-деко!
— Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?
— Тато наказав Америку трахати.
— Під татом до кінця життя намірився?
— Це називається — династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п'ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…