Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. “Так, так”, — закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі — віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне.
Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.
— Не-е-е… боу… са! — вимовила те, чого самій ніколи не почути.
Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.
— Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…
Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:
— Дитино… Він знає, що ти… особлива.
Дора усміхнулася сумно, кивнула — добре. “Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!” — прочитала секретарка Дорині думки.
— Бо я бачила його очі, — прошепотіла Ганна Іванівна.
Ні восьмого, ні дев'ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав'ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам'яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.
Надвечір дев'ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала — знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором'язливо. Руки залітали:
— Як пройти до консерваторії?
Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.
— Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут…
“Ти…. Ти погана! — Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: — Ти… Ти погана!”
Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!
Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:
— Не-е-е… боу… са!
— Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, — нагадала секретарка. — Не затримуйся, дитино. Добре?
А Дора й забула про Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з'явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?..
Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.
Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.
Дора так і застигла. До Данка — метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:
— Я не приходив… Бо вчив твою мову.
Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:
— Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!
Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!
Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.
— Кажуть, Орест Матусов помирає, — мовила скорбно. — Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.
— Лікарі повідомили? — запитав байдужо.
— Віщунка попередила, — обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…
Макс тільки хмикнув:
— Планида…
Пані Женя здивувалася.