— Дякую! — сама ввічливість. — Упораюся…
Їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії не раніше весни. Коли до Києва повернеться впливовий тато. Паскудство! Тато так усе спеціально викрутив! Щоби і надалі… на короткій шворці… Обіграв! Як хлопчика!
Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!
— Мамо… Матусов помер? — однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.
— Помер, — хоробро збрехала пані Женя.
— Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.
— Як знайду, одразу ж, синку, — ледь не усцялася од радощів.
Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. “Жабку мені купи. Зелену…”
— От сучка! І де мені ту жабу шукати?! — психонула. Розвернула “лексус” — як не у антикварів, гак у ювелірів знайдеться.
Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев'яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені — як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!
Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:
— Не отямилася?
— Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?
— Веди… — прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.
Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!
Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! “Хоч би Макс поділився…” — понадіялася.
Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!
…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір'ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!
Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:
— Ну… Власне, я хотів дізнатися…
Єва-Марія прикрила повіки:
— Мовчи… Сама скажу.
— Зачекайте! — насупився. — Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…
— Конкретні? — довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.
— Так! — занервував. — Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.
— Чого ж тобі?
Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття “радикальні заходи”, навряд би зумів відповісти щось конкретне.
Єва-Марія відкинула пір'яне боа — у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.
— Навесні… — прошепотіла.
— Тобто? — Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.
— Спи поки… Усе навесні.
— Що?
— Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.
— Батько? — вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця., чорні нитки і сушені жаб'ячі лапки?! Якось непереконливо… “Мовчи! Сама скажу!” Хоч би над антуражем попрацювала!
— І без того бачу, — сказала Єва-Марія.
— Перепрошую. Не мав сумніву, — чемний.
Єва-Марія вп'ялася у Макса темними очима, забубоніла:
— Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію — на! І проганяє — ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.