— Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!
— Три слова спокою не дають? — відьма усміхнулася — мороз шкірою.
Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.
— Знаєте?..
— І ти знав! — суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. — Забув!
— То… нагадайте!
Ворожка відкинула боа, захитала головою:
— Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!
Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього — та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі — ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:
— Прошу, прошу! — підштовхувала до дверей. — Ви втомили Єву-Марію!
— А вона мене вбила! — прошепотів Макс, пішов геть.
Двері грюкнули — ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.
— Галю, у мене геморой! — сказала утомлено. — Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!
— Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! — роздратувалася Галя. — Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!
— Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! — буркнула Єва-Марія. — А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!
— Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!
— Ага! Ще скажи — у Македонії!
Точно з-під Житомира.
Вітер…
— Що?!
Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.
— Максе! Що?!
— Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.
Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!
— Мамо!
— Вітер… Ходімо звідси, — пані Женя уже поспішає до машини. — Скоріше б весна.
— Весна?
— Так хочеться тепла…
Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров — шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.
Це дивно — ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним — Данко…
Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові — всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…
Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.
— Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, — стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.
“Так”, — кивала байдужо. Данко…
Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” — втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Маріїнському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:
— Хай це буде нашим місцем. Добре?
“Так”, — кивнула Дора.
Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 — вивела тоненьким пальчиком.
— Ого, тьотя! Та ти старша за мене… — розстроївся так кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…
Знітився, почервонів.
— А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.
Дора знизала плечами: і що?
— Зате я вищий за тебе. І сильніший… — непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… — Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…
Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.