Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.
— Я… образив тебе? — читала по вустах у німому просторі.
— Ні… — опустила голову, ноги за командира — скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!
Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.
— Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…
У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан — німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий — не заговорить. Дора стискає кулачки — нізащо не розмовлятиме з Данком жестами!
Данко став деревом. Проріс. Чує…
— Візьми, — простягає Дорі новенький смартфон “Nokia”.
— Нащо? — читає здивування у Дориних очах.
Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон — цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: “Nokia” істерично смикається у її руці — приймай!
“Є зв'язок! Данко на проводі”, — читає. Усміхається. “Привіт, Данко” — відписує. “Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?” — “Обіцяю”. — “Ну, клас! А гарно я придумав?” Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.
Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.
— Не-е-е боу-ся! — хоробро вимовляла вголос.
— Сховай! — наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.
Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова — завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха — і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. “Уже й повернувся, — думає розгублено. — Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?”
І призналася б, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:
— Пані Доро. Прокидайтеся.
А розкладу на день немає. “Підйом, життя, спати?..”
— А де Макс? — заглядає секретарці у вічі.
— Поїхав…
Дора посміхається безтурботно — от і файно! Хапає смартфон: “Я прийду…”
Чавунний фонтан у Маріїнському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.
Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. “Так треба, Свєто!” — казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п'яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. “Так треба, Свєто!” — і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію “ін дизайну”, потім принципи створення інтернет-версії газети, потім добір професійного колективу.
А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри “Guerlain” і умовляла себе: “Так треба, Свєто”.
Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.
— Ти з ним і спатимеш?! — іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.
— Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, — обіцяв Данко з повним ротом.
Журналістка любила, коли син називав її Свєтою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.
А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею — Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.
— Дане, у мене новий смартфон глючить, — зазирнула до синової кімнати, розтормошила. — Віднесеш до сервісу?
— А ти з чим? — спитав Данко.
— Старий ще не викинула. Віднесеш?
— Звичайно.