Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.
— Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? — запитала сина.
Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив — де був?
Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.
— Ма… Я його дівчині одній віддав, — сказав ніяково. — Ну… Так треба, Свєто…
Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.
— А… У неї немає мобільного?
— Не знаю. Певно, є.
— І…
— Я номера не знав.
— Якого номера?! — Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.
— Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.
— Ти… здурів?! — вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.
— Ма… Так треба!
— Кому треба?! Мені — не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…
— А вона не може…
— Чого вона не може?
— Розмовляти… Вона німа.
Редакторка вже готова була вигукнути: “І що?!”, та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.
— Мам…
А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.
— Свєто…
— Як її звати?..
— Дора… — підхопився, за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. — Ось… Це вона…
Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, — спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. “Одрі”, — несподівано розчулено подумала редакторка.
— Така маленька… — прошепотіла обережно. — Років п'ятнадцять?
— Дев'ятнадцять! — вигукнув Данко. Розсміявся. — Старша за мене! Уявляєш?!
Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні — курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою мантрою “треба”…
Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів” слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, “аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…”. Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо “час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…”. Рядки з власних статей — у тім'ячко.
За п'ять хвилин до шостої заткнула пащу будильнику, зібралася по-тихому, аби не розбудити сина, вискочила з дому. Тайм-аут! Не бачити сяючі Данкові очі, що вони усе виклали без слів, бо не оговтається, не зрозуміє… Припхалася у редакцію зі світанком, кавою обпилася, “убила” в компі чернетку власної статті під назвою “Почути власний голос”, яка, до речі, геть задарма постраждала, бо йшлося в ній про віднайдений архівний запис голосу оперної співачки, який та змогла почути через сорок років. Смикалася, смикалася, ледь десятої ранку дочекалася, коли колеги з інших видань тільки починають до своїх компів підходити. Сіла на телефон, півдня збирала посеред них чутки, плітки і домисли про Максима Сердюка. Мав потягнути за собою Дору.
Спрацювало. Колеги беззастережно переповідали хибну інформацію “із достовірних джерел”, та більше про Макса, про худе дівчисько за спиною мажора — майже нічого. Хтозна, що за така. Кажуть, охоронниця чи секретарка.
Свєта Сергіївна перехрестилася і довірилася часу. На розмови про Дору із Данком — табу. Німі. Бачила, як сина переповнює невтримне весняне буяння, вихлюпується незрозумілою метушнею, сміхом — сидить-сидить, раптом підхопиться, свою Свєту обніме, балабонить щось порожнє й дурне… А то — гайда! До неї?.. Редакторка зненавиділа себе, бо щодня зривалася з роботи посеред дня, мчала додому, аби зненацька знайти сліди того невтримного буяння — зім'яті теплі простирадла, тоненьку жіночу панчоху під ліжком чи забуту зубну щітку у скляному стаканчику у ванній. Та на неприбраній Данковій постелі — так і не вимуштрувала! — валялися тільки дроти від навушників, CD і каталог об'єктивів фірми “Nikon”.