— Навіщо?
— Вчиться…
— Чого?
— Не боятися ходити сама.
— Розумно, — Макс відрубав зв'язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: — Ну?.. І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!
Дора складала до скарбнички пам'яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали — анонімні, безликі, без числа, роду-племені, місяця.
Коли вдруге вирвалася до фонтану в Маріїнському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: “Не можу розмовляти з тобою мовою жестів”, віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.
— Чому? — спитав спантеличено.
— Бо я… я… — долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.
Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.
— А ми… щось вигадаємо, — запевняє оптимістично. — Добре?
— Добре, — киває, сідає поряд.
Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумні, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.
Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав'ярні біля “Арсенальної”, де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них.
Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зюзі?! Хтозна — знизують плечима одночасно.
— Ти думала про фонтан? — питає Данко.
— Так, — киває Дора і сміється.
— Ми дурні…
— Так…
— Завтра — нізащо…
— Так…
Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. “Час додому, пані Доро!”
Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки — підемо? — шепоче:
— Я не хочу… без тебе.
Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: “Я теж…”
Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав'ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:
— Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!
— О, Кінь… Гарик. Привіт! — розгубився Данко.
— Привіт, чувак, — сказав Гарик, присів біля Данка.
Кінь підсів до Дори.
— Привіт! — дивився на неї зацікавлено. — Як тебе звати?
Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.
— Це Дора, — сказав приятелям.
— Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? — Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. — Альо, гараж!
— Кінь, іди в жопу, — Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. — Якого лізеш?!
— Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, — щиро здивувався Кінь.
— Не треба!
— Чому? Гарик! Скажи йому…
Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.
— Погнали, Кінь… Ми заважаємо.
— Сидіть, ми вже йдемо, — Данко встав, простягнув Дорі руку. — Доро. Ходімо…
Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.
Гарик сіпнув Коня.
— Кінчай дурити!
— А не хочу! — уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп'явся в Дору. — А попросити?
Дора закусила губку, полізла до торби.
— Кінь! Встань! — тихо й люто попросив Данко.
Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно — прости! — штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…
“Я побігла… Запізнююся… Прости!” — залітали руки. До дверей.
У Гарика відвалилася щелепа.
— Дане… Вона німа?..
— І що?! — визвірився Данко, штовхонув Коня. — Козел… — Побіг за Дорою вслід.