Сучка! Маленька глухоніма невдячна сучка! Плани шкереберть — відмінив зустріч, мчав додому… Сучка! Блудлива, брехлива, зрадлива сучка!
У квартиру вскочив… Повз Ганну Іванівну.
— Потім, потім!
До Дориної кімнати. Сучка! Примітивна, пожадлива, розбещена сучка!
Повкидав які не які Дорині речі до целофанового пакета, біля дверей поставив, на Ганну Іванівну зиркнув люто:
— Дора де?!
— Зателефонувати їй? — напружено запитала секретарка.
— Та ні… Зачекаємо… — холодно.
Усівся на кухні, мовчки втупився у стільницю і так сидів, аж поки не клацнув ключ у дверях. Підхопився. До передпокою.
— Ти звільнена. На все добре! — пакет бідній у руки. До закляклої секретарки обернувся, гроші простягнув. — Ганно Іванівно! Проведіть Дору до вокзалу. Купіть їй квиток і посадіть на потяг… куди там їй треба…
Замовк, холодно глянув на жінок.
— Дякую за співпрацю. Вас, Ганно Іванівно, чекаю завтра зранку, як завжди.
І — нема.
Ганна Іванівна зблідла, зціпила вуста — от зараз упаде. Дора усміхнулася їй винувато.
— Я-а-а… не боу-са… — прошепотіла ледь чутно і пішла до дверей.
Секретарка ухопила пальто з вішака — слідом.
Макс чув, як за Ганною Іванівною і Дорою зачинилися двері. Сіпнувся до аптечки у ванній кімнаті — де тут снодійне?! Відпочити, виспатися, набратися сил і до справ, бо у голові вже варилася баланда — сучка, сучка… Проковтнув дві пігулки, упав на диван, врубав “Love, love” “Take That”. “А по цимбалах… — розмахував шаблею, та рука вже слабла. — Нормально. Усе нормально. Три слова? Я. Я. І втрете Я. Мені ті китайські вітражі — п'яте колесо… Моноліт. І думати, думати! Брак інформації… Той поважний пан… Я й не здогадуюся, які причини змусили його вибухнути… Може, та привітна жінка годиною раніше отруїла його матір, переписала на себе його майно, а чи просто назвала огидним козлом… А я по калюжі… Якого біса?! Думати, думати… Завтра… А тепер… спати…”
Заприсягся б — ще не спав.
День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря — виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб'ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…
— Максе! — гукнула Люба. — Міняймося?
— Чим? — запитав, не встаючи з дивана.
— Хатами… Я тобі камінь, ти мені — диван.
— Камінь не твій… Річчин. А диван — тільки мій…
— А мені холодно… на камені…
— Можу посунутися, — запропонував. — Тут і на двох місця вистачить.
Люба усміхнулася — добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса — тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:
— То сунься!
— Зараз… — засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.
— Гаєш… Гаєш час! — Люба насупилася, штовхонула Макса — так і покотився з дивана в річкову каламуть.
Хотів було крикнути: “Та що ж ти знову…”, та в рот — вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили — випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м'якого, зручного і звичного дивана…
Прокинувся — мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана — морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна — темно ще. Поврубував світло, принюхався — звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани — так і задрих у костюмі…
— Усцявся… — прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході — знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?
— Нормально… — сам собі ляпасів.
Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів — на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там “нормально”?.. Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як — геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні — халупки.