…О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.
— На дев'яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, — почула холодний голос Макса.
— Ясно, Максиме Володимировичу, — стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора — повіки попухли від сліз, вологі чорні очі — самі запитання.
— Поспіть, пані Доро, — мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. — Усе гаразд, дитино…
Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му — випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.
Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт — він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз — і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.
— Познайомимося для початку, — дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.
Підвівся — на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся — ще за радянських часів працювали в одній лікарні — схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.
— Романов. Андрій Миколайович, — простягнув руку.
— Максим Сердюк, — сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: — Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!
Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.
— Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання — не лукавте.
— Я не за сповіддю…
— Але й не за пігулкою від прикрощів, — відказав, відзначив — за сповіддю, хлопче. Говоритимеш — не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б — аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.
— То що найбільше дратує вас у людях?
— Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… — і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі — Макаров, Люба, Гоцик, Дора — зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою — і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав — з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту — жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей — тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…