— А без групи? — Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?
— Ні! Тільки з групою… П'ять осіб плюс інструктор-провідник. Повірте, екстрим-тур — не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.
— Я… Я не зламаю ногу! — тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. — Завтра ж…
Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.
— Добре. Віддам вам Дона. Дон — найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…
Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми “Весна” будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.
Куди тебе понесло, хлопче?.. За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки — одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.
Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло — так навіть цікавіше.
Дон з Юрком викидали з “тойоти” рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.
— Добривечір…
— Привіт, діду, — кивнув йому Дон, глянув на водія. — Заночуєш?
— Ні, додому, — відповів Юрко. — Давай, Дон… Повертайся…
— Не забарюся, — усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. — У мене напарник файний…
— Оце мене і дрючить найбільше, — буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.
Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.
— Неси! — Сам за другий. — Перевдягнемося і підемо.
— Куди? — Макс так і остовпів. — Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?
— Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п'ять хвилин вирушаємо.
— А тут… Тут хоч повечеряємо?
— Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…
— Навіщо?
— А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… — усміхнувся скептично. — Жартую…
У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка. сірий, схожий на арештантський одяг — тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв — перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.
— Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…
— Намет ти понесеш! — оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. — Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся — у своєму підеш, а то… То геть недобре.
— Але я… Я можу і не піти, — видушив Макс.
— Ти? Не можеш! — відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. — Цигель!
Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб'язок із кишень — портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…
— Щоб діда вереском не дратував, — пояснив, вкинув до пакета. — Чоботи взувай.
Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.
— Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити — нічого у черевиках не сховав.
Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.
— Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.
— До цього дня не жалівся.
Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив'язує до свого рюкзака.
— Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.
Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п'ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець — гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п'яти, хоч від хатинки — Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині — праворуч у гори розчищений шлях.
Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!
У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.