— Нормально. Деякі інші під ранок приповзали, — каже. — Чай будеш?
Макс киває — так. Економити… Економити слова. Роззирається — біля вогнища на невеличкій галявинці під розлогим кущем розкинутий намет. Дон потягся до вогню, зняв з нього невеличку алюмінієву каструльку з ручкою, з неї окріп у металеву кружку, туди ж пакетик чайної заварки. Максові й на думку не спало кривитися — з пакетика?.. Гарно! Як гарно… Долоні прикипіли до кружки, так гарно — про ноги забув. Дон пам'ятав.
— Як ноги?
— Погано.
— Покажи.
Так — без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п'яти під вогонь — господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.
— Ще походиш…
Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.
— Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.
— Шкарпетки… у рюкзаку.
Дон незворушний.
— То йди… по рюкзак.
— Ліхтарик даси? — тільки й запитує Макс. Сперечатися — собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.
— Босим іди, — Дон простягає Максові ліхтар. — Не застудишся. Гарантую.
— Звідки я прийшов?
— Звідти, — Дон показує у бік високої смереки — височіла посеред інших дерев пихато.
Макс чіпляє ліхтар на лоба — до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. “Варто… Варто довіритися Дону, — думки судомами. — Дон знає…” І все обертається — чи видно ще вогнище?
За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив — скоріш назад. Хай Дон не думає, що він геть ні на що не здатний!
— Нормально, — тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.
— Вдягай чисті шкарпетки і — спати, — наказав. — Каремат не загубив?
Ні — без слів. Поліз до намету. “Соснові гілки під сподом”, — здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… “Хіба тут заснеш?” — подумав. Заплющив очі й усвідомив — відрубається…
Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод — їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися — аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.
— Нормально, — Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці воду.
— Ти не спав?
— Спав.
Макс роззирнувся — поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. “Ведмідь…” — подумав. До дідька на ведмедя схожий — дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.
— Як ноги? — почув.
Макс знітився якогось і раптом сказав:
— …Нормально.
Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.
— Оброблю…
Паскудство! Стискав щелепи — тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п'яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов'язку — просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.
— Шкарпетки, онучі, чоботи, — командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. — Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.
Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!
— Кудись не встигаємо? — Макс рився у рюкзаку — де той сухпай?! Дивувався — ноги попустило.
— Як не йтимемо, померзнемо, — Дон уже колотив у кружках чай. — А сьогодні найважчий день.
— Чому?
— Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.
— А сухпай?.. — Макс врешті витяг з рюкзака консерву — банку гречаної каші з м'ясом, пачку печива. — Це все?
— Сухпай на один день. Далі — самі…
— Небагато… на п'ять тисяч євро!
— П'ять штук виклав? — поцікавився Дон.
— Забагато?
— Були такі, що й десяточку платили…
Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.
— Печивом обійдуся…
— Краще консерву з'їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під'їдатимешся, як не знайдеш харчу…
— А ти…
— А я вже мишей засмажив і наївся, — Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. — Коли повернуся, щоби готовий був.
Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.
Наковтався — й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. “Нормально”, — повторив подумки слова Дона. Жахнувся — невже нормально?.. Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…