Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
— Зараз чай заварю.
— З соснових гілок?
— З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
— А справжній чай хіба теж скінчився?
— Скінчився, — відповів Дон. Потягнувся. — Спати будемо.
— А як ти білку впіймав? — Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку — з суто практичних міркувань. “Яка вона на смак?” — думав.
— Два варіанти, — відповів Дон. — Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
— А другий?
— Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… — замовк. — Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: “Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…” Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж гатунку. Звична атмосфера…
— Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, — почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?..
До Ганни Іванівни.
— Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
— Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина — поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
— А Дора де?
— Звільнив… — приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
— І де ділася?
— Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
— Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
— І не пояснив, куди збирається?
— Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася — Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… — хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? “Ворожка!.. — згадала. — Та знає!” Уже під'їжджала до Костьольної, розуміла — не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок — стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити — руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного — “поза зоною…”
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела — сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
— Не відгукнувся? — йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
— Ні, — хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла — одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?..
— Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… — тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?.. Чи жива?.. Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне — вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?..
Обійняла пані Женю, притулила до себе:
— Максим Володимирович — дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
— А як не повернеться?!
— І думати так не смійте! — операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. — Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
— Вірю вам… — прошепотіла. — Зрозуміти б… Що сталося… — замовкла, насупилася зосереджено. — Дора не могла його спровокувати? — запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. — Розпитати б, — додала.