— Я не втручаюся в особисте життя Данка, — так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.
— Зрозуміло…
— …Але з іншого боку, — Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу — геть. Про сина нині, чого панькатися? — 3 іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?
— Знаю, — сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! — До Португалії.
Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл — і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…
— Навіщо їм… та Португалія?..
Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл — і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка — ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.
— Де ж вона живе зараз? — прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?
— У мене…
— Зрозуміло.
Затихли — кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…
— Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? — врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. — Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, — і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. — Ми б допомогли… Словом, порадою…
— А що ми можемо зробити?
— Не знаю! Їй-богу, не знаю, — розгубилася Свєта Сергіївна. — Дора підлоги миє… Хіба то вихід?
— Зараз і здорові без роботи…
— Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…
— То їм вирішувати.
— Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?.. Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв'язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!
Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала — освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж — день. Та як це зробити?
І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди — гроші, гроші, гроші…
Засмутилися — безсилі.
— Давай на “ти”, Свєто, — тоскно мовила секретарка.
— Давай, — погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. — Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…
— І тебе.
З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.
Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну — ви там подуріли, чи що?! Продерла очі — все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці — і куди вони щоночі телепортуються? — тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? — Данко на поріг.
— Ма… Привіт…
— Ненавиджу реп!
— Ми всі все життя читаємо реп… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, — ошелешив Свєту Данко.
— Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, — буркнула. — Котра година?
— Святкова…
— А… — прокинулася врешті остаточно. — Точно. Восьме березня… Вітатимеш?
— Ясна річ, — розцвів, простягнув матері пакет. — Тримай!
— І що тут у нас?
— Смартфон…
— У дівчини своєї забрав? — запитала обережно.
— Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?
— Так… — роздивлялася коштовний гаджет. — А гроші де взяв?
— Заробив…
— Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це — вчинок.
— Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Респект тобі. І уважуха…
— Дурник… — усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки — вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?