— Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?
— Нема проблем! — розсміявся щасливо. — Снідати будеш?
— А ти і сніданок приготував?
— Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…
— А зараз чого хочеш?
— Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?
— Поспішаєш?
Кивнув.
— До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…
Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.
— Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?
— Ні, — мотнув патлатою башкою. — Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…
— Що за діло? — запитала, ніби то найменше її цікавило.
— Важливе! — оголосив Данко і помчав на кухню.
“На Португалію тепер грошей у нього точно немає, — подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.
Дора теж знала, як треба — збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися — так нічого і не заробила у столиці…
“Ні, ні”, — метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…
А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!
Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. “Не боюся! Не боюся!” — товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.
— Доро! Ну, де ти була? Я змерз! — вигукнув Данко, обійняв Дору. — І хвилювався. У тебе все гаразд?
“Так”, — посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: “Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки”.
Данко геть не засмутився.
— Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?
Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?
— Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, — Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі — тобі як, краще?
“Дякую, дякую! — Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до них щокою. — Дякую…” І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?
— Серед нормальних людей працюватимеш, — тільки й відповіла секретарка.
Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:
— Не рви жили, сестро! Впадеш…
“Ні”, — посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: “Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу”.
— Моя ти пташечко, — зітхнула старша. — Здуріла?..
А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.
Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше — не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.
Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному — ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить — усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під'єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить:
— Пити…
Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…
— У шостій?
Так…
— Дякую, Доро…
І чому тут такі добрі люди?.. Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.