Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…
— У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? — обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил — на цілий Божий день, аж до присмерків.
Міла дивувалася:
— Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?
А-а-а… Секрет знаю!
Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків — і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. “Тільки не сьогодні!” — злякалася. Притулилася до стіни — постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…
Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…
Данко побачив Дору, заспішив назустріч.
— Привіт…
Посміхнулася, пальчиком на куртку — а там що?
— А, хитра! Не скажу. Сюрприз, — розумів її без слів.
“Та хочу зараз же знати!” — брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.
Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.
— Терпи, Доро! Я ж терплю.
Куди це ми?
Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом'янки. Дора зачудовано посміхалася — то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці — ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…
Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.
— Майже прийшли.
“Добре”, — кивнула довірливо. Що задумав?
Широкий заасфальтований голий двір — ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді — і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.
— Проходь… — в очах дитячий захват.
Дора ступила через поріг, напружила очі — видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало — хоч чорну кішку шукай.
— Доро… — покликав, знітився. “Бовдур!” — вколов себе скептично подумки. Простягнув руку — де ти, Доро?
Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни — так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплющила очі, відкрила їх знову — чорно! — і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. “Мамо, мамо…” — ридала подумки.
У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.
— Я придурок, — зітхнув із прикрістю.
Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти — спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак — сто вбрань рядком на ньому.
За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.
— От ми і вдома…
Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.
Клацнув вимикачем — спалахнуло світло.
— Тільки тут встиг лампочки вкрутити, — сказав. — Ну як? Класно?
Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші — сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей — звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця — здоровезна скриня.
— Тепер у мене є студія, — сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.