— Доне… — шепоче вражено.
Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.
— Доне!
Підскакує, озирається і раптом ціпеніє — крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!
Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…
Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!
Макс падає долілиць. “Я більший… за білку…” — сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. “Як піде… не дожену…”
Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.
— Живий?
Макс бачить, як чоловік розплющує очі…
— Від самогонників? — Дон нахиляється, мацає пульс на шиї.
“Так”, — самими повіками підтверджує чоловік.
— Погано, — говорить Дон.
Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко — вирішив? — вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що — скільки на нього не накидай — подужає.
Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.
Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б'є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони — Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.
— Нормально, — чує Дона. — Далі самі.
Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить — чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п'ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.
— Як звешся? — Дон простягає сірому невеличку флягу.
— Ботва, — чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.
— Давно від самогонників утік?
— Три дні тому.
— Недалеко відійшов.
— Собак потравив…
— Розумний… — Дон роздивляється бідаху. — Вживаєш?
— Є…
— А чого ж дременув?
— Били, суки…
Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.
— Не відставайте, — ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.
Макс силкується підвестися — е-е-е… ти! стояти! — та тільки сідає, спирається на руки. Третій — зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові наморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…
Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.
— Палити… Палити маєш?
— Ти…
— Сигарети є?
— Ні.
Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.
— Тримайся.
А-а-а… Третій — добрий? Бог послав? Випростовує руку — спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.
— Давай, братику…
— Ти… У тебе є ім'я? — Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.
— Ботва, — криво всміхається той. — Що важче — рюкзак чи намет?
— Намет… — зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується — від Ботви тхне не тільки смородом.
— Ти… Що тобі Дон пити давав?
— Спиртяка… — Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. — Командир суворий… — зі співчуттям дивиться на Макса. — Сам йти зможеш?
— Спробую, — відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.
— Нормально, — каже словами Дона.
Ліс схлипує — бідахи! — пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.
— Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…
— Де він зник? — Ботва дивиться вперед по курсу.