— У хаті не спатимеш? — питає Макса Дон. — Там лежаки є… І подушки з сіном.
— Тут полежу трошки… Гарно…
Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.
— Дім де? Далеко човгати? — питає Дон.
— Який дім?..
— Бомжуєш?
— Є таке.
— Давно?
— А-а-а…
— Горілка?
— …І що я мав робити?
— …Нормально. Тільки… самому…
— Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
— …У торбі мотлох…
— Борг…
— Що за борг? — а Дон, виявляється, балакучий.
— Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
— Наприкінці червня, — веде далі. — Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
— Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
— Та потонула…
— Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує — кожне слово.
— Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
— Навіщо?
— До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.
— Не пішли?
— Та піду… Кажу ж — борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
— Щоб у першу ж церкву зайшов!
— Аби гроші… Хоч на свічку яку.
— Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
— Проп'єш — знайду й уб'ю, — обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку. Макс не чує. М'язи, кістки, думки — все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?..
Підводиться Дон.
— Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
— Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд — залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить — мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
— Тут… посиджу… трохи.
— Як знаєш, — Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв'язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
— Вдягни. Бо ти у цих валянках — наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
— Гарні… — тупцює до заїмки за Доном.
Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища — Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває — мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?
Макс зацьковано зиркає у бік заїмки — зсередини долинає густе хропіння Дона.
— Спите?..
Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі — Ботва і Дон лежать на дерев'яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей — рюкзак і торба.
Макс хапає торбу — бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона — все треба брати! Піднімає — важкий! Суне до дверей.
Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів “Золоті розсипи”, ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.
— Хліб! — шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. — Хліб…
Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…
Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…
— Паскуда, — схлипує спустошено.
Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З'їв! Точно…
Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З'їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки — усе ближче, ближче.
“Біжи! Біжи!” — подумки чи то собі, чи то полум'ю.
Смикає головою — та цить! Ані слова! Німий!
Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.