— А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? — тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері — хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: “Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!” Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дулами і горобці німі…
Прокинулася — простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала — ой, лишенько… Як підкинуло — до телефону. Набрала Макса — “поза зоною…” Пальці зціпила.
— До восьмого почекаю… — прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…
Серце калатало — не відгукнеться.
Дев'ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни — де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої “Весни”. Молодик із “А. LANGE & SÖHNE” на зап'ястку тремтячими руками гортав договір — усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.
— Маршрут показуй! — Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.
За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від'їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.
Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і — хоч по небу! — до ночі доправити йому рештки загиблих.
О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем — німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого — пані щохвилини перекинутися може.
— Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…
“Ні”, — ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок — старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, — зиркала на секретарку перелякано.
— Трубку візьмете?
“Так”, — кивала Ганна Іванівна.
Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…
О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.
— Усе зробіть, щоб Женя виспалася, — наказав секретарці.
— Спробую, — Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго — невідомо.
Присіла біля пані Жені:
— Я постелю вам… У гостьовій.
Бідаха плечима знизала — тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого “лексуса”.
За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відреставрованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю — біля під'їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.
Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала — біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. “Без роботи лишуся…” — душив відчай.
Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила — за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.
— Не факт, що це черевик вашого онука, — розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. — Ми з'ясуємо назву фірми, дізнаємося…
— “Фабі”… — глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. — “Фабі”! — стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. — “Фабі”, “Фабі”…
— Синочок… — валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.
Під ранок після двох “швидких”, божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.