— Тихо, голубонько, тихо… — Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: — Тихо, голубонько, тихо…
Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.
— Куди, доню?
— До Максимка… Там маю на нього чекати…
— Добре, добре…
До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.
У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.
Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.
— Присядь, голубонько…
Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається — виклик, виклик!
Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.
— Максимко?..
— Забери мене, — чує глухий голос сина.
ЧАСТИНА ДРУГА
Володимир Гнатович Сердюк — ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина — залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.
Приземлився у Борисполі — ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.
Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. “Аби не чокнувся”, — думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб'ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі евро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.
Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло — хоч атомну електростанцію будуй! — тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.
Та перший же погляд на дружину — увійшов до квартири, так і закляк — відсунув сумніви, й не роздивитися.
— Що з тобою? — запитав ошелешено.
Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог “Булгарі” — Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.
— Таке ти падло, Вова, — сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. — Нащо ти Толіка вбив?…
— За коханцем скучила? — У Сердюка очі кров'ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім'ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…
— Поговорити нема з ким… — прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.
— Та що тут сталося, Женю?
— Сьогодні яке? — усе тим же слабким голосом запитала дружина.
— Двадцяте березня…
Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.
— До кінця квітня тобі строк, — сказала. — Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?
— Ти тепер тільки накази віддаватимеш? — буркнув.
— Про що нам говорити? — незворушна. — Чужі… — додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми “Фабі”, як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: “Забери мене” — і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів — гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: “Подохнемо!”, ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї — землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір'ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері — ноги не йдуть. “Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!” — на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила — живий…