…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому — ніколи не зможе.
І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.
— Свєт! Тисяча баксів за день! — хвалився Данко матері. — За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…
— І наїсися смачного на халяву, — сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.
— Наїмося! — розсміявся Данко. — Зі мною Дора їде.
— Їде? — перелякалася. — І далеко?
— Весілля за містом, — заспокоїв. — Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.
Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під'їхали до уквітчаних трояндами воріт — наче у казці з'явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні — ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база — Персія! “Тисяча і одна ніч”… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах і гостроносих капцях з опахалами, фрукти пірамідами, гірлянди з квітів, лебеді у невеличкому водоймищі з лілеями, верблюд до сосни прив'язаний, пишні гості всюди шльондрають, а в дальньому куті ще одне шатро, менше.
— Тематичні весілля — мій профіль! — до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п'ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. — Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!
— Данко…
— Мельхіор! Занадов! — режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.
— Це Дора… Вона зі мною, — Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. — Фотозйомкою хто керуватиме?
— Мельхіор Занадов! — чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.
— А де ж наречена? — дивується Данко.
— А-а-а… Не поспішайте, мій друже! — Мельхіор указує на мале шатро. — Шахразада там! Труситься від страху, бо знає — скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.
— Натуралізм, — глузливо усміхається Данко.
— Автентика! — пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.
Дора усміхається — таке все чудне та не по-нашому! — витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п'яти, тюрбан з'їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.
— Лесю! Може, тут і залишимося?
Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.
— Олесику! Час до Шахразади…
— Мамо, я ще одалісок не порішив.
— Мечі! — кричить Мельхіор. — Шахріяр одалісок вбиватиме!
Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.
— Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.
…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави — вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить — і рознесе халупу.
Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.
— Ну, що там? — запитала. — Уже повбивав?
“Ні”, — хитнула кучерями Дора.
— Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… — смикає шаровари. — …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. “Весілля буде в казковому стилі!” А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?
“Правильно”, — киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.
— Що?! А де сльози?! — шаленіє, заламує руки. — Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…
— Пішов ти…
— Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…
— Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.