Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, — а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра — фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.
Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.
— Що тут?
Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…
— Оле-е-есю! — раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив'язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.
З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.
— Дарино! Ти чого?! — легковажно гукає Шахріяр.
— Ану, сюди! — кричить розгнівана Даринка.
Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.
— У мене… шоу-шок!
Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.
І Дора не витримує.
— Ги-ги, — на видиху.
Данко завмирає. Обережно косує на Дору.
— Знаю… — шепоче вражено.
Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.
— Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук.
Дора зіщулилася, очі з орбіт. “Не боюся!” — хльоснула себе подумки. Відкрила рота…
— А-а-а… — обережно. Замовкла. На Данка насторожено. Він насупився.
— Ще раз! Так само!
— А-а-а…
— А! — завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав “А”. — Ти сказала “А”! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам'ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то “А”. Ну!
— А…
— Так! Тепер інший звук.
Дора витягнула губки трубочкою.
— У-у-у…
— У! Ти сказала “У”! — збудився, очі сяють. Він геній! — А тепер два звуки разом — АУ… Ти зможеш!
— А-у…
— Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам'ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, — замовк, кивнув. — Спробуй… Ще якийсь звук.
— М-м-м! — Дора піддалася Данковому збудженню.
— М! Ти сказала “М”! Запам'ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то “М”!
Дора усміхнулася винувато, заплющила очі…
— Я… не-е-е… боу-у-уса… — старанно вимовила вголос.
Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу Михайловичу Новаковському років п'ять тому в лазні, де в умовах особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав'яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов'язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних справ і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:
— Добре, що у гімно не вляпалися.
— Зате попарилися файно.
Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаковського Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто — контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?
Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.
— Доведеться башляти, — пробурмотів роздратовано.
Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року — вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Новаковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.
Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто — намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто?
Новаковський убив.
— Чи варто? — перепитав здивовано. — Ваш тесть давно до нас причалив.
Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив — недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.
— Недарма ж колись у гімно не вляпалися, — сказав.
— Зате попарилися файно, — розсміявся Новаковський.