І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.
— Він яхти любить? — запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. — То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.
Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери — чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!
— Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаковських завітати. Коли його донька вдома буде.
— А Максимові це як пояснити? — сказала пані Женя. — Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?
Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.
— Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…
— Роби давай! — наказала дружина. — Та щоб Максим ні про що не здогадався.
Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: “Тут!” Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. “Одне скажи! Хто?!” — просить Ботва. Люба вказує на Макса: “Він…”
— Я?! — мимоволі бурмотів вголос, озирався. — Ні…
Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?
“Жодного запитання, мамо”, — прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.
Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани — а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.
Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити — зась.
— Де ти пропадав, Максе? — припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з'явився в орендованій нірці.
Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам — розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.
Усміхнувся репортерці холодно.
— Нормально, — мовив спокійно. — Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати?
Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:
— Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось… цивілізовано?
І — жодного твердження. Самі запитання. Макс ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
— Геть! — наказав так само спокійно і холодно. В душі — меч. І капуста порубана.
Відпустило. Агресивний страх вимагав випереджати запитання категоричними твердженнями. І триматися ближче до своїх… Проковтнув “два мільйони” від роздратованого тата, терпляче витримував хронічні наскоки турботливої матінки до власного житла, і тільки розмова зі старим Перепечаєм по-справжньому розрадила. Крутий у нього дідо! Йому можна у будь-чому зізнатися. Ніколи не дорікне. Кадуцей свій передасть… От тоді і подивимося, чия династія більше важить…
Другого квітня, вперше після карпатських мандрів, з'явився у “Силі добра”. Усівся за білий стіл.
— Доповідайте! — коротко наказав Августу та Юлії Скачко, перекресливши питання в їхніх очах. І поки русява красуня Скачко гортала блокнот, товкла щось про найближчі плани фонду, прискіпливо роздивлявся витончену форму її маленького вушка.
— Юлю! — раптом перебив помічницю на півслові. — Зробіть мені каву.
Скачко від здивування ледь зі стільця не впала. Навіть блідий Август вигнув сиву брову.
— Максиме Володимировичу…. Ви назвали Скачко Юлею.
— Хіба Скачко змінила ім'я?
— Раніше ви ніколи… — Скачко почервоніла аж до своїх акуратних маленьких вушок, заспішила до дверей.
— Як справи, Августе Альфредовичу? — задля годиться запитав Макс старого Закса, коли помічниця вийшла.
— Два мільйони… в офшорі…. Рахунок відомий Володимиру Гнатовичу, — вкрай шанобливо сказав Закс. — Думаю, зможу допомогти вам розчинити їх…
Макс зіперся на білий стіл, уважніше глянув на Августа. Отже, дідо вже дав підсрачника Заксові.
— … Технічно це займе кілька днів… — вів далі той.
— Мене не цікавлять технічні моменти.