— Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, — пробурмотів. — Хоч би зиму пережити…
А до зими — півроку… Літо на носі.
Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла — усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. “Мама” — виходило, “Ромко”, “тато”, “Дора”… Все! Навіть, “не боюся” Дора вимовляла так само, як раніше, — не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала — А, У, О, И, І… А от далі не пішло.
— Нічого, потихеньку, — оптимістично усміхався Данко.
Та з приголосними — ще гірше. Тільки звук М давався Дорі легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова “тато”, поєднати його з И чи У — ТИ, ТУ, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…
Данко став засмучуватися — навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.
— Що ж нам робити, Доро?
“Нічого”, — хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. “Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить”, — бідкалася. Здригався смартфон: “Де ти, Доро?” Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?..
А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.
— На курсах кажуть — практикуйтеся всюди, де тільки можете, — пояснював збуджено.
На початку літа завдяки зв'язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.
— Доро, я домовлюся, — хвалився впевнено. — Поїдемо разом.
Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.
— Домовлюся, — повторював усе більш напружено. — Збирайся, Доро. Ти море бачила?
Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.
Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, — сам геть знічений, ніби винуватий.
— Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?
Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно — чекатиму. Приїжджай скоріше.
Наступного дня після Данкового від'їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Усе гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.
За годину секретарка у кав'ярні чекала на Данкову матір.
— Не знаєш, що сталося, Свєто? — до редакторки, тільки-но та з'явилася. — Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.
— Усе гаразд, — Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. — Данко від'їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив'язаний.
— І куди?
Світлана Сергіївна — про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.
— А казала — не заважатимеш.
— А я і не заважаю! — обурилася Діброва. — Дора — славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…
— А казала — не заважатимеш, — повторила секретарка з гіркотою.
— І не заважала! Віддала все на відкуп часу — як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Данка з'явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!
— Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…
— А кого б я ще мала жаліти?! — завелася Діброва. — А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?
— Он ти як…
— Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить — мені тільки Дора! — і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…