Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.
— Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?
— …Думаєш, це було просто? — Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. — Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.
Зітхнула знічено.
— Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий, І просто — класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…
Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик — про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…
— Може, ти і маєш рацію, Свєто, — сказала раптом надто жорстко. — Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те — ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!
Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.
— Ну… От і поговорили, — пробурмотіла Діброва. — …Без ілюзій.
Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати “Не-е-е боуса”. Як насправді не боятися? Де основа?
Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася — ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.
Данко? Так! — увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора а жахом усвідомила — пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін'єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.
Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:
— Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!
А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз — розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки — ні, ні, потім… От і правильно.
Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: “Тут круто!”, “Я пірнав!”, “Попікся на сонці, море тепле…”
“Класно…” — відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.
А тут тато — здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!
— Як ти, таточку? — заглядала в очі.
— Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, — ошелешив. — Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.
Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.
— Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, — сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. — Ти ж не проти?..
Не проти… Дивиться — шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.
— Таке діло. Хочу хрещеною матір'ю дівчині стати. Як зробити?
— Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.
— Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!
— Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, — сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов — заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.
— Віднині довіку, — Дорі сказала. — Ти — моя дитина. От трохи грошей назбираємо — поїдемо до Каштелу-Бранку.
А про рідну донечку, що десь блукає світом, — ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.
Ганна Іванівна — опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль — сама для неї розрада.
А де?.. Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з'явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним — килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала: