— Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…
— А ця чим погана?
— Наша Дора… глухоніма, — Міла обережно.
— Слава Господи! Хоч тут пощастило, — сказав пан. — Хай ця буде. Іншої не треба.
А гидкий же! Варто підійти — за спідницю смик!
— Отут сиди! — і не спить же вночі. — Давай… Заспівай мені…
“Ні”, — хитала голівкою. Не можу.
— Уже хоч як спробуй, — наказувала Міла. — Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче — усім нам погано буде.
Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.
— Бо-о-ов-дур! — сказала вголос.
Пан розплющив очі.
— Дурепа мала! — кинув.
Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!
— Сам такий! — усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!
— Корова!
— Сам… ко-о-ва!
— Коза!
— Сам… коса!
— Піпетка!
— Піпе-дка! — заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.
— Лялечка… — пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.
Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?.. Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
— Говори! То твій кадуцей…
— Не-е-е мо-у… — промичала майже незрозуміло: не можу!
Блідий пан посміхнувся хижо.
— Я і не таким язики розв'язував…
Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаеві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками — просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.
З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?
Замість Августа у “Силі добра” товкся батько.
— Максиме… — усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. — А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.
— Зайве, тату. Я ж не хлопчик, — стримано обійняв тата. — Як справи? Як мама?
— Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.
— Допомога потрібна? — Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.
— Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.
— Наказуй, — поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?.. Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?
— У мене хлопець працював… Олександр Макаров… — почув голос батька, закляк, насторожився — що, що?
— Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
— Радий буду… — Макс говорив, себе не чув. — …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
— Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
— Що це ти… Ніби приречений… — похмуро віджартувався Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
— У якій лікарні Закс? — наступав на секретарку. — Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
— Юлія? — секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. — Звільнилася…
— Що?! — несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. — Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
— Доброго дня, Максиме Володимировичу, — ледь чутно.
— Серце?
— Не вперше… Вночі спати не можу — оце погано. А так… оклигаю.
— Одужуйте, — формально. — А Скачко… Чому відпустили?
— А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.