— Чому?..
— Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
— Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
— Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
— А Макаров… І досі прекрасно почувається…
— Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, — прошепотів Август кволо.
— Тільки не в тому напрямку! Я повернувся — а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
— Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
— Точно не буде? — перепитав. Задумався. — Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
— І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
— У чому саме? — не здавався. — Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
— Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, — вислизнув Август.
— А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
— Новаковський не постраждає, — упевнено відповів Август. — Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури — там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… “Невже дід хоче батька знищити?! — думав. — Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…”
Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою “Есфір” на фасаді — і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з'явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
— Оце і є твоя фабрика? — тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
— Моя! — нахабно відповів Макаров.
Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, — хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.
Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.
— Ну, що?.. Розкриєш рота?
“Ні”, — метляла кучерями спантеличено.
— От Дуня… — презирливо.
— Дора!
Старий пан дратував до відчаю.
— Дуня!
— Дора! — гнівалася. — Ти! Знай! Дора!
— Хочеш говорити — не думай про слова, — сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: — Відкрила рота і пішла чесати.
— Не-е мо-у… — бідкалася.
— А як я дражню?
— Мо-у… — тобто “можу”.
— От і тренуйся на тих, кого не любиш.
— Не-е мо-у…
— І де таких дебільних роблять?!
— Ти!.. Не можна! Ти… поганий! — й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. — Ти… гад!
Старий пан сміявся.
— От… А казала “не моу”!
В останню ніч перед випискою попросив:
— Заспівай, Доро… Яку знаєш…
Дора губку закусила — блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала — багатий… Невже сам-один на всьому світі?
— Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… — ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.
— Досить! Не готова ще, — сказав. — Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.
— Не готова? — ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.
— Ні! — гримнув пан,
Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того — ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила — ноги волочить, очі долу.
— Все, скінчилися твої мордування, — обійняла дівчину. — Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.
Чому?! За блокнотик учепилася: “Повернеться. За місяць ще має лягти”.
— Як доживе… — сказала Міла.
“Господи, дай старому панові сил, — того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. — Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя — ти…””