Данко повернувся — чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють — іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п'ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.
— Наче і не розлучалися, — сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.
— До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, — волокло, наче вітер в спину. — Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.
Гарно ж придумав?.. Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.
Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дригом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник — повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях — інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: “Доро! Ти де?!” А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста — говори, говори! Страх паралізує кожен м'яз — так і клякне з напіввідкритим ротиком.
— Доро! Тобі зле? — питає Данко.
“Ні”, — тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… “Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний”, — розраджує себе сподіваннями.
Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться — ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить — своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.
— Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?
“До Португалії”, — пише у смартфоні.
— Ні! То банально! Почнемо з екстриму. Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… — Данко вже все вирішив. — Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута — “Шляхом Ріфеншталь”.
Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.
— Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? — запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.
“Ні, все гаразд, — усміхнулася, відписала. — Скучаю… без тебе”.
— І Боні не допомагає? — спробував віджартуватися Данко.
“Ні… Боні тільки нагадує…”
Знітився. Обійняв посеред вулиці.
— Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, — просить дурне.
Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер.
Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському — вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.
— Доро, підемо завтра в кіно? — Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. — А потім до студії… Там — тільки ми…
Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.
“Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося”, — рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.
— Чому? — Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. — Ні… Не щезай. Не хочу… — щирий-схвильований. — Не зараз.
“Так треба”, — усміхається, торкається долонею Данкової щоки.
— А я з тобою! Допоможу! — напружується, зиркає ревниво.
“Ні… — безмовно ворушаться вуста. — Сама…”
Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!
“А серце?” — питав подумки.