“Серце? Вирви!”
Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес — усе під ногами. Не виправдовуватися, ні — аргументувати холодними в'їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі “Есфірі”… Дивитися. Скоріше б!
Справи маячать — Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.
— Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.
— Так я до лікарні прийду.
— Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! — примхливий, як дитина.
Тато королем ходить.
— Ох, розвернуся після виборів, — усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.
— Цікаві перспективи? — насторожено питає Макс.
— Чого це тебе так цікавить? Ти “Силою добра” займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.
А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…
— Мені твого не треба!
— А ще недавно два мільйони тобі замало було! — Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.
Зате Август — твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв'язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде — не те Максові.
— Скачко поверну! — упевнений, кулі відскакують.
Набрав колишню помічницю.
— Юлю?
Скачко мовчки відрубала зв'язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?..
Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкінській. Фасад — людям, під'їзд у дворику, до нього — тільки через арку-горлянку. “Як на Костянтинівській”, — хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють — чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?
Нормально… Йшов до під'їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.
Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!
— Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.
— Я звільнилася.
— А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.
— Дякую.
— От і добре. До зустрічі.
— Ні. Я не повернуся.
Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.
— Невже образилася? — переходить на “ти” зухвало. — А застібку сама розстібала.
— Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.
Двері — хрясь! Сам у під'їзді. Роззирається роздратовано: хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.
— Ти схуд, — сидить у Перепечаєвому кабінеті, роздивляється діда, а у мізках уперта Скачко застрягла.
— Дієта клята, — чує старого. — Завтра знову до лікарні.
— Погано почуваєшся, діду? — питає задля годиться: дідо вічний, він усіх переживе.
— Нормально! — роздратовано сичить Перепечай. — Я там від справ відпочиваю та сестер по ляжках ляскаю, коли масаж роблять.
— Гарно придумав, — подає голос. Протяг куйовдить русяве волосся Скачко.
“Дюка неможливо образити чи покинути, тільки зрадити, — вилуплюється геніальна сентенція. — Був би час дідові розповісти, він би підказав, як… таких… навертати у віру!”
— Женися! — наказує Перепечай.
Макс повертається у реальність, дивиться на діда здивовано.
— Чи ще долі своєї не знайшов? А мати казала — є… — веде своє Перепечай.
У Макса в голові ще Скачко. Не дивується: а мати до чого?!
— Діду… Давай спочатку зі справами, а потім…
— Ти ще мені не наказував! — гримає старий. — Женися! Оце твоя справа зараз. Бо почнеш дівок чпокати прямо на столі в кабінеті! — замовкає, усміхається хтиво. — Як я свого часу…
Тягнеться до пляшки лікеру на столі, та пляшка надто далеко. Молодому, здоровому — легка справа, а немічному… Макс не помічає, як дід обурено супиться. Підхоплює пляшку, наливає лікер у чарку. Подає дідові.
— Сонька… — недобре хмикає Перепечай, ковтає лікер. — Комсомолка! Давно було… На столі прямо чпокнув… Сто років не згадував, а оце у лікарні… санітарка… Одне лице з Сонькою. Очі — як ліхтарі. Красива, зараза. Наче хто спеціально підсунув!
Огида перекриває горло Дюка — білий стіл, червоні плямки, русяве волосся Скачко. “Не очікувала, що ти тварина…”