— Пане Сердюк! — схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.
Тієї ж миті — відчайдушний жіночий крик.
— Максимку!
Макс визирає з салону новенької “ауді” — щойно придбав. “Мазераті” — до біса! Надто багато спогадів. Біла “ауді” — нормально.
— Мамо?
Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм “лексусом”. Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає — ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.
— Дідусь помер!
Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.
Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною — воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають — помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: “Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя — все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути”.
Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.
— Телефон дай…
— Даю… — відповідала вголос.
— Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, — бурчав сердито.
Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…
Почула б твердий голос старого Перепечая — от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові — бац!
— Дора тут… Тут! — хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.
— Ох, ти Сонька…
— Не сонько… Не спатиму…
— Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! — слабко усміхався старий пан.
— Ні! Я… тут! Табурет поставлю! — і сама не помічала, як язик ворушиться. — Сяду. Руку покладу. На ліжко.
— За руку можна щипати?
— Можна…
— Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, — усміхався ширше.
Розмову обривали лікарі — укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м'язами, стерти її.
— Доро, він уночі хоч трохи спить? — Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала — то “снікерс” у кишеню вкине, то бутерброд змусить з'їсти.
“Спить”, — мовчки кивала Дора. Опускала очі долу — така стидоба оце добрій Мілі брехати.
Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.
— От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з'їм! Я люблю таких… чорнооких…
Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого пана за мить виводити її з рівноваги. Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам'ятати. Та зів'ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.
— Не можна… Так не можна… до людей, — вигукувала цілком зрозуміло. — Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!
— Ти… помреш! — ляпнула раз у відчаї.
— Усе за планом… — прошепотів старий пан. — Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.
— Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! — слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. — Ти… не помреш… Я — погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?
— Заспівай… — відказав так слабко, що Дора перелякалася. — Мама колись співала… Горіла сосна, палала…
А в Дори ж мама — ту саму…
— …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. Русяву косу чесала, — виводила не панові, далекій мамі Марічці. — …Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…
Замовкла. Ох, пан має рацію, — квочка! Закинуло, дзьобом б'є — зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.
— Мама моя… загубилася… — сказала старому панові. — А я тут… Квочка…
Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько — а хай хоч за жопку!
— Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, — мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. — Горіла сосна, палала…
Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.