— Усе, — прошепотів. — Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.
— Я тепер… готова? — запитала, серце в п'яти.
— Балабониш, як холєра.
— Тепер… ти помреш?
— Інших планів… не маю, — прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.
У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.
— Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, — повідомила. — Нині сказав — Дора вже не потрібна, — обійняла санітарку. — Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.
Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”
— Без свідомості… День-два…
— Із паном буду, — пояснила жестами.
Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла — “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає — нема смерті ходу.
За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно — фініш! Повів очима — де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі — м'яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.
“Хоч за жопку вщипни”, — й собі усміхнувся Перепечай подумки.
Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав — уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч “товаришем” його зви, хоч “паном”.
Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах — чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.
Перед Сердюками товклися двоє. Август Закс і начальник Перепечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?
— Жалів вас, — дипломатично зітхнув Закс.
— Так, — підтвердив Продан. — Не хотів бачити вашого смутку.
— А власної голови у вас немає?! — засичала пані Женя. — Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!
— Не сам, — зізнався Продан. — При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… — Продан замовк, знітився. — Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…
— Феноменально! — не втримався Володимир Гнатович.
— Пан Перепечай вкладав у слово “чпокати” надто багато змістів, — похмуро відказав Август. — Декого і після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.
— Замовкніть! — вибухнув Макс. — Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…
— Беру увесь клопіт на себе, — випнув груди Володимир Гнатович.
Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.
— Можете пройти… До нього… — повідомила стримано.
Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.
Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м'який теплий рум'янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:
— Щодо похорону… Пан Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.
Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда — і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.
— І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? — почув голос мами.
— Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, — оголосив Август Альфредович.