— Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! — обурився Володимир Гнатович.
— Звідти мама родом, — невиразно нагадала чоловікові пані Женя. — І похована там.
— Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, — продовжував Август. — Завтра опівдні…
— Опівдні?! — Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. — І як ми встигнемо?!
— Заткнися! — плюнула пані Женя.
— Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, — закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.
— І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! — Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. — Женю! Хіба я не маю рації?
— Маєш… Не зрозуміють, — пані Женя втерла сльозу, насупилася. — Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам'ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…
— Краще післязавтра, — порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: — Макс ресторан замовить.
Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту — кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.
Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.
— Куди?! — вигукнув батько. Макс не озвався.
Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.
— Куди?! — Володимир Гнатович обурився ще більше.
— Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, — побіг геть.
— Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! — нервово вколов Сердюк дружину.
— Коли ж ти вже усохнеш, — утомлено відповіла пані Женя.
Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!
Почув позаду кроки, озирнувся різко.
— Максиме Володимировичу, — перед ним стояв Продан. — Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.
— Мені не потрібна охорона!
— Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…
— Про що?!
— Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з'явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…
— Добре. Ви… тільки охороняєте?
— Будь-який наказ.
— Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?
— Бачив.
— Знайдіть!
— Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.
Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.
— Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?
— Вийдіть, — прошепотів люто.
Продан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.
Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…
Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук — чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.
— Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, — холодно наказав у трубку.
Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?
До дверей.
Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу — дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда — порожньо, батьки поїхали лахи й скорботу на похорон збирати — запитав у Продана:
— Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?
— Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. Їй не гроші, інше потрібне”.
— Що? — напружився.
— Не знаю, — зізнався Продан. — Як треба — завтра ж дізнаюся.