— Завтра дідуся… ховатимемо, — процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.
Схаменувся.
— До діда хочу, — прошепотів.
Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…
— Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, — здогадався вчасно.
— Цей будинок увесь мій, — уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом — паршивий економ-клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні — хай речі збере.
Згадав про секретарку, кров до скронь.
— На Хрещатик! — наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: “А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!”
“Ауді” дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло-червоного штагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці — намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна, оцей патлатий…
Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:
— Не ходи за мною.
Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…
— Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… — почув голос Данка. Який вольовий хлоп!
— Дора… спить! — сказав раптом.
Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.
— Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… — процідив Макс, кадуцей вів. — Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?
— У Маріїнському… — Данко глухо.
Макс розсміявся недобре.
— А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! — пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко метушиться. А не стрибне! Не стрибне…
Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну — стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.
— А-а-а… То ви прозорлива! — мовив холодно. — Навіть шкода з вами розлучатися.
— Гроші… за листопад заплатите? — запитала спокійно.
— А як думаєте?
— На все добре, — пішла до дверей.
Макс скривився гидливо — хоч би вибачення попросила, паскуда!
— Чому?! — прошепотів услід.
— А що?.. На вулиці треба було дівча лишити?! — відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.
Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень — до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап'ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.
Дора прокинулася. До смартфону — батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…
У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. “Чекатиму на пішохідному мості”… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…
Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.
— Перекуси чогось, потім іди, — Міла насторожі. Обійняла Дору, “снікерс” підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.
Хотіла було відкрити рота, вимовити — дякую. От же вміє! Їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. “Де у Києві пішохідний міст, пані Міло?” — написала.
Володимир Гнатович Сердюк ходив просторою вітальнею, місця собі не знаходив. Перша хвиля невтримної радості — врешті, помер старий покидьок! — відступила. Сумніви під шкіру. При Перепечаєві йому — хронічна стабільність, хоч який президент-парламент при владі, бо Перепечай вище вишкрябався. А тепер…