— Женю… Чому ми самі в тяжку годину? — запитав.
— А кого тобі?.. — гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі — крутила перуку в руках, дивилася у простір змучено, ніби за мить екзамен, а вона, їй-богу, не підготувалася. Поправляла коротке сиве волосся, наче це могло зарадити.
— Сина мені. Де наш син? Чому не з нами? Усі нормальні сім'ї в подібних ситуаціях…
Пані Женя усміхнулася тьмяно.
— Яка сім'я? Мариш, Вово?..
Володимир Гнатович зсунув брови спантеличено. Усівся навпроти дружини.
— Ну… Може, для тебе і не сім'я… Усі ті твої походеньки…
— Подякуй краще… Якби тато знав, що востаннє секс у нас був, коли Максимчику десять виповнилося… Він би тебе кастрував!
— От тільки не треба! — підхопився, визвірився. — Все, Женю! Скінчився твій тато!
— Отож-бо й воно, — все так само гірко відповіла. — Вільний… Певно, отямитися не можеш від радості.
— Ти… Ти дарма… Твій тато тільки псував усе! А я… і не збираюся йти від тебе.
— Дочекаєшся, поки заповіт оголосять?
— Ні! Просто нікуди не збираюся йти від тебе! Ти — моя дружина.
— Закохався? — скептично усміхнулася.
— Твій тато не дав мені змоги покохати… — чесний. — А тепер… пізно. Надто багато знаємо одне про одного.
— Що ж тримає? Тікай, Вовко!
— Куди?! Чужі навкруги… А ти… Ти рідна, Женько. Ні! Я з тобою…
Пані Женя приголомшено глянула чоловікові в очі. Похнюпилася…
— Тато помер, — заговорила тихо-скорботно. — А мені здається — наше життя скінчилося… Та так… ніби й не починалося.
Володимир Гнатович зітхнув.
— Так… — сказав. — Якось ми… не туди… поспішали.
Присів біля дружини, обійняв, провів рукою по короткому сивому волоссю.
— А підстриглася чому?.. — запитав майже ніжно.
Пані Женя притулилася до чоловіка, заплакала відчайдушно і тоскно.
— Ну, ну… — знітився. — Ще не кінець… Ще подивимося… Не плач, Женю… Я… ніколи тебе не залишу. Як би там не обернулося…
Макс не збирався їхати до пішохідного мосту. Перевіз найнеобхідніші речі до дідового будинку, зателефонував матері: вранці самостійно виїде під Одесу на похорон, там і зустрінуться. Блукав дідовими хоромами — Чонгана б висмикнути з Детройта. Хай… здивується. Дванадцять мільйонів? У дідовому винному сховищі тільки пляшок мільйонів на двадцять. Засів у Перепечаєвому кабінеті, відкинувся у кріслі — династія… Роздивлявся власне фото, що в рамці на столі. Цікаво, що дістанеться матері? А татові?
Під вечір зголоднів. Хотів було гукнути за звичкою: “Ганно Іванівно!”
— Продане!
Продан тут!
— Хтось є… Щоб приготувати вечерю? — згадка про брехливу секретарку налила голос зверхністю.
— Кухар чекає розпоряджень. Гія. У Франції працював. Будь-яка примха.
Макс махнув рукою, мовляв, дівай його сюди… Та раптом підвівся.
— У ресторані повечеряю… — до дверей.
— Я з вами, — Продан услід.
— Ні! — зупинився. Брови звів
— Максиме Володимировичу…Розумію. Але ви… звикнете. Повірте… Так… доцільніше.
— Давай розпочнемо нове життя завтра, Продане. Добре? А сьогодні я… покінчу зі старим!
Крутив кермо — повз Флорівський до Контрактової. Про голод забув — до пішохідного. Всі мордування там почалися. Там і закінчаться! Й на мить не сумнівався — побачить на мосту Данка. І Дору. Здалеку їхня розмова походитиме на театр тіней — різкі рухи і жести. А потім… Дора відсахнеться від патлатого, вхопиться за мостову огорожу і полізе по ній, як та мавпа. Він щось вигукуватиме, та вона… Озирнеться і впаде у Дніпро. Хлопець розгубиться, безпорадно бігатиме мостом, перехилятиметься через огорожу і набиратиме одночасно 01,02,03. Він робитиме що завгодно, крім одного… Не стрибне слідом. Нізащо не стрибне.
Білий позашляховик “ауді” вилетів на Контрактову, перетнув Сагайдачного, Поштову, навпроти річкового вокзалу вивернув на стару верхню дорогу, що вилася поряд із основною трасою попід київськими схилами. Зупинився біля колони на честь відновлення Магдебурзького права. Освітлений пішохідний міст — як на долоні.
Вийшов з автівки — на обличчя крапля, друга… Небо напнулося чорним решетом — ось-ось розірветься.
Підняв комір куртки, усміхнувся скептично: після карпатських мандрів київські осінні дощі — така маячня! Примружив очі: як там забава? Не запізнився?
На мосту стояв Данко. Не там, де мав би! Не посередині над темною силою Дніпра — на самому початку, над автомобільним шляхом. Підняв лице в небо — дощ. Накинув капюшон, розгублено роззирнувся: де ти, Доро?!