“А де Дора?”, — роздратовано подумав Макс, щільніше обгорнув шию шаликом — клятий дощ!
Дора заплуталася. Вийшла на Контрактовій, дійшла до набережної і спочатку повернула ліворуч, до Рибальського, бо й там височіли мости. Та Міла казала йти у бік Поштової площі, а тут тобі — навіть натяку на площі… Зупинилася під ліхтарем на Валах, написала у блокнотику: “Де Поштова площа?” Довго обирала, до кого б звернутися, наважилася підійти до старенької бабусі, що ледь сунула з важкою сумкою. Торкнулася плеча, показала записку. Усміхалася винувато — ось, ось! Підкріплювала жестами — допоможіть. Старенька глянула на Дору зі співчуттям, взяла папірця.
— Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?
“Так!” — кивнула, знітилася. Спробувала вимовити “допоможіть” — тільки мичання. Сльози на очі.
— Заблукала?
Так…
— Ей, хлопці! — гукнула старенька двійко репованих молодиків — матня на колінах, куртки XXL, капюшони на бровах, — чимчикували собі вулицею. — Ану, гляньте, що тут написано?
Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.
— “Де Поштова площа?” — прочитав один із хлопців, махнув рукою. — Там…
— Дівчині покажіть… Заблукала.
— Ти? — вирячилися на Дору зацікавлено.
Махнула кучерями: “Так”, — опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. “Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!” — билося.
Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один — менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.
— Ти… не чуєш? — запитав напружено.
Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало — ой, пропала Дора…
— А розмовляти можеш? — запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.
“Ні…” Коліна тремтіли.
— Мовчати — нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? — авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. — Реп ніколи не чула?
“Ні…”
— Реп і глухі зрозуміють. Реп — фореве! Ритм серця, — відрубав вищий. Усміхнувся Дорі. — Дивися!
Врубав гаджет на повну — зарухався ритмічно: качаємо, качаємо… Менший туди ж: качаємо, качаємо…
— Ти. Сьогодні. Темна сила. Ти. Мене. Заворожила. Все тепер. Не має сенсу. Йо-о! Бо коли ти говориш, я чую не твої слова… А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…
Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість — і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!
Повз дивну трійцю пронеслася автівка — обдала водою.
— Козел! — хлопці відскочили.
Дора приклала ручку до серця: “Дякую”.
— Зачекай! Проведемо, — сказав вищий.
Біля річкового вокзалу зупинилися.
“Дякую, дякую… Далі сама”, — жестами.
— Ти дуже красива, — сказав вищий. Дістав з рюкзака фломастер, ухопив Дорину долоню, записав на ній номер.
— Це мій мобільний. Захочеш репу — маякни!
“Добре”, — усміхнулася збентежено. Заклякла на мить, дістала з кишені блокнотик і ручку. “Я Дора”, — написала.
— Я Сван Кентукі, — красиво стукнув себе кулаком у груди вищий.
— А я Льошка, — сказав менший.
Дора йшла до пішохідного мосту, усміхалася, як дурна. Світ ружами, ніч сонцем. Ти. Сьогодні. Темна сила… Як багато добрих людей…
А вечір своє — вітер розбурхав. Той прокинувся — наче з конопель. Заметушився — туди, сюди. Дощ на третю швидкість — швидше падай, швидше. Дора оминула підземний пішохідний перехід, що вів на протилежний бік набережної, до колони Магдебурзького права. Зупинилася навпроти, вдивилася у міст попереду. Темно. Й не роздивитися, чи є хто. Чому Данко тут чекає? Роззирнулася: як до мосту ближче? Набережною далі йти чи через підземний перехід до порослих схилів?
Кинула оком на темні дерева навколо колони і побачила Макса. Стояв біля білої автівки, дивився на пішохідний міст. Здивувалася. А Макс чому тут?
Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. “Неправильний хід! Неправильний! — психонув Макс. — А Дора прийде…” Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв — мружився, від мосту їх не відводив.
Данко теж змерз до дідька. Під вечір смартфтон відгукнувся Дориною CMC-кою. “Буду”, — написала, і скільки потім Данко не намагався зв'язатися з дівчиною — тихо. Тупцював під негодою. Роззирався і раптом біля колони Магдебурзького права побачив білу “ауді”. Насупився: Сердюк?! Кинув таке двозначне… Про виснажену Дору… Наче у полоні тримав, відпустив врешті. Він тут якого? Спочатку вирішив — не зважатиму. Та час спливав, Сердюк не рухався. Наче мав пересвідчитися, що Дора і Данко перетнуться.