І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.
— Повертай! — крикнула. — Біля порогу… “швидка”… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!
Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени — не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає — терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких — тільки гола правда життя.
В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду “Есфірі”, яка звідси — як на долоні, та почувався саме так — єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом “Сігма” на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися — розчавив покидька.
Зиркнув на хазяїна кабінету — слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. “Продан — не Ганна Іванівна. Продай може все! — подумав задоволено. — Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…”
Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності — за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов'янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.
Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!
Усміхнувся і… закляк — до фабрики сунув Макаров.
Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться — вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, — воля є, дочекається.
Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до “Есфірі”, і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся — дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…
Закляк. І бігти геть — нелогічно. “Треба… вигадати щось. Треба…” — билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з “сігмівцями”… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. “Він божевільний! Божевільний…” — вразився Макс. За мить біля “Есфірі” з'явилася міліція, скрутила покидька і… все!
Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями — ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням “Для домашнього перегляду”.
— Дякую за притулок, — приязно усміхнувся слідчому. — Думаю, дарма я вас турбував…
— Ви забули перепустку, — хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. — На все добре.
До літака — п'ять годин. На душі — похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.
— До батьків, — наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. “Так… доцільніше, Максиме Володимировичу”.
Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука — то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила — сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка — одразу полегшає.
Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився — рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.