– Ні…
– Ходімо до мене, – запросила Зіна. – Пом’янемо Геракла, Ваню. Я тут недалеко живу. На Лазо.
…На охайній кухоньці пили самогонку – Зіна сама з шовковиці вигнала, – тужили…
– Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, – розповідала Зіна. – Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…
– Ми всі…
– Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього – молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати – двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…
– Багно… Життя – багно.
– У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…
Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.
– Тобі є де жити?
– Ні…
– Залишайся в мене. Місця вистачить.
– Ні…
Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею – худий, похмурий, правиця на перев’язу:
– Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш – космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все – три тисячі гривень.
– Підходить, – прошепотів Макар.
Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.
– Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?
– Ні… Макарових отут… ціла країна…
Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила – за місяць навідається.
Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…
– Усе спочатку? – вимовив тихо.
Епілог
Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана – мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.
– До Ізраїлю поїдемо, лялечко, – оголосив на початку літа. – Тут спекотно.
Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.
– Не поїду, – сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…
– Ну й дурна, що лишилася! – поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. – Тут нині такі мутки починаються – рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…
– Ти бачив Сашка? – обережно запитала Марта.
Рома кивнув.
– Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. – Задумався. – Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.
Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:
– Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…
– У монастир зібралася? – спитав Рома.
– У монастир? – Марта зачудовано глянула на Шиллєра. – Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?
– Бог з тобою, Марто! – відхрестився Шиллєр.
У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському – начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.
– Він на Андріївському, – сам вирішив повідомити доньку. Кивнула…
– Так. Від Андріївського до космосу – рукою докинути, – відповіла незрозуміле.