– Зараз дам… – процокотів зубами Макар.
Паспорт знайшовся там, де й гроші, – у Мартиній сумці.
– Ви можете поїхати з нами й на власні очі пересвідчитись: у нашій клініці найвищий рівень лікування й комфорту, – запропонував один із лікарів.
– З…ранку під’їду…
Похапцем нахилився до Марти, зазирнув у скляні очі. «Спи з миром…» – промайнуло.
– Зранку… – повторив розгублено.
Півночі знервований механік знищував сліди свого неймовірного і, як з’ясувалося, драматично-приголомшливого для Марти сюрпризу. Покидав у відра колючі трояндові стебла, виніс на смітник. З пелюстками – складніше. Надто вже багато дріботи насмикав – вивалювалася з целофанового пакету, ніяк не трамбувалася. Врешті знайшов у шафі велику, як парашут, лляну торбину – у такі зазвичай упаковують ковдри чи перини. Заповнив по самі краї, а пхатися вдруге до смітника – в падло. Вийшов на балкон, розкрив торбину, трухнув – на землю посипалися три тисячі пурпурових пелюсток, якщо й бутони рахувати. Макар ціну питання вирахував ще до початку дурної забавки. З однієї квітки виходило максимум десять пелюсток, тож із трьохсот троянд – близько трьох тисяч.
Він раптом подумав, що, за звичайною банальною логікою, саме в цей час під балконом мала би проходити закохана парочка… Він шепоче їй на вушко щось звабливо-збудливе. Вона знічена. «Ні, ні!» А тут – диво. Трояндовий дощ. Скажи йому «так!», дівчинко. Йому вже несила… терпіти.
Визирнув. Під балконом курив худий наркоман. Струшував з плечей пелюстки. Задер голову, закричав у небо:
– А де мак, мать твою? Скінчився?
Макар вишкірився, плюнув худому в маківку.
– Пішов у жопу, покидьок закумарений!
Дива не сталося.
Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами – і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні – «щоби ти була здохла»?… А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.
– Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! – аж зубами скреготнув.
Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.
– Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…
– Хвилювався… Місця собі не знаходив, – бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком – купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій – хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.
Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.
– А ви тут… безвилазно?! – безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.
Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.
– Чергую до восьмої.
– А тепер?
– Двадцять хвилин на сьому.
«Оце я припхався з переляку!» – подумав Макар.
– А… де?
– Прошу! – Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. – Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… – лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. – …вашій…
– То що порадити? – холодно запитав Макар.
– Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, – із полегшенням заторохтів лікар. – Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…
– …Мотоцикл, скутер! – пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. – Я зрозумів!
– Гаразд.
– Далі я сам.
– Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.
– Я зрозумів, – повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.
– Вибачте.
– За що?
– Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… – лікаря знову заклинило. – Вашу…
– Маму! – нахабно видав Макар.
– …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!
– Я зрозумів, – утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!