– А мамина сумка? – наважився бідаха.
– Речовий доказ.
– Чого?
– Злочину.
– Якого? Я ж забираю заяву… Мене ніхто не грабував, я помилився…
– Процедура. Напишіть заяву ми її розглянемо… Чому я повинен вірити вам на слово? Особисто я ніякої сумки з грошима не бачив. Може, вона вам наснилася, як і ті тисячі…
– Але ваш колега…
– Процедура!
– У мене літак за п’ять годин!
Середа розвів руками.
– Так чого ви й досі тут?
– Будьте людиною! Віддайте хоч п’ятдесят тисяч, що в маминій сумці були!
Середа скривився з прикрістю. Нахилився до американського громадянина.
– Блін, мужик! Ти при тямі? У тебе майже мільйон украли, а ти мені тут про якісь п’ятдесят тисяч белькочеш? Тікай! Руки в ноги – і нема! До тебе не дійшло? Не вивезеш матінку-злодюжку сьогодні ж, завтра передачі носитимеш! Якщо сам не сядеш.
Сімнадцятого травня в аеропорту Бориспіль з автівки з затемненим склом полковник Баклан і Марта спостерігали за літаком, що саме набирав висоту. У Баклана задзеленчав мобільний.
– Відлетіли? Добре!
– Здиміли, – сказав Марті.
– Слава Богу! – Перехрестилася, й рука не відсохла. – Ох, і важка доба була. Добре, що сьогодні неділя. Хоч відісплюся.
– Зачекай, лялечко. Давай уже до кінця справу доведемо, по тому й відпочинеш.
– Є питання?
– Так. Куди поділися мої сто тисяч гривень?
Марта й оком не моргнула: уся схема як на долоні. П’ятсот тисяч гривень дав Баклан. Чотириста з них поміняли на п’ятдесят тисяч доларів – вони пішли на оплату офіційної частини угод. Ще вночі люди полковника повернули начальнику пакет із цими грошима, що були в сумочці Голобородькової матері. Усі п’ятдесят тисяч доларів. Найвідповідальнішу частину плану на себе теж узяв Баклан. У конкретних людей позичив сімсот тридцять тисяч справжніх баксів на один день. Його ж люди зустріли Голобородька біля нотаріальної контори… Полковник навіть зарані повернув валюту позичальнику, поки колеги зажахували американського громадянина.
– Пане полковнику! Вам квартира розкішна у центрі міста фактично за сто тисяч гривень дісталася! Подякували би Марті, а не питали дурне! – обурилася.
– Ясність люблю! Де гроші? – уївся Баклан.
– А ви думаєте, отака копійчана залишкова вартість і вашої квартири, і фабрики… нічого не коштує? Довелося платити… – збрехала Марта, хоч за все те платив Голобородько.
– Та добре, лялечко. Добре… Не гони хвилю. Просто запитав. Нормально спрацювали.
– Цілком… – стримано кивнула Марта.
А подумки… аж верещала від захвату. В результаті карколомного, вкрай небезпечного і ризикованого плану коханому Сашкові фабрика дісталася безплатно – ані копійки Марта не витратила. Ще й «наварила»! Сто тисяч гривень від Бакланових грошей віджувала, від Сашка розписку має – винен їй триста тисяч гривень. Фантастика! Тепер Сашко фабрикою керуватиме, не мулятиме очі Сердюкові, Рома Шиллєр не коситиме, ніхто про їхню любов незбагненну не здогадається! А кохатись у Мартиних апартаментах будуть. До скону! Який же неймовірний збіг! Доля! Не було би в Голобородьків ще й квартири до фабрики, Марта тоді би й не знала, яким пряником Баклана в справу заманити.
– Доля… – прошепотіла фанатично. – Тільки би цей Голобородько з Америки нам привіт не передав.
– Маячня… – відмахнувся полковник. – Йому зараз є про що думати!
– Про що? – насторожилася Марта.
– Маму хай підтримує. – Полковник уважно глянув на Марту. – А ти про що подумала?
Годиною пізніше на борті літака, що ніс маму й сина Голобородьків геть з України, сталася надзвичайна пригода. Пан Сергій сидів поряд із тьмяною слабкою Ганною Григорівною, настирливо й оптимістично переповідав, як київська міліція упіймала грабіжників, як йому надали автівку й охорону, аби він міг покласти в банк усі гроші до копійки, навіть оті п’ятдесят тисяч із маминої сумки, а потім йому довелося бути присутнім на допиті злочинців, і він мусив це зробити – він же бачив їхні обличчя, його свідчення важать багато, він виконав свій громадянський обов’язок, щоби сьогодні залишити Україну з легким серцем… При слові «серце» пан Сергій замовк, по-дитячому перелякано глянув на маму й упав у прохід. Просто під стрункі ніжки стюардеси.
– Зупинка серця, – констатував пасажир, що назвався лікарем, і першим підхопився з крісла від крику старенької Голобородькової мами…
Полковник Баклан і Марта й гадки не мали: тривога відміняється, привіту з-за океану можна не боятися…
Від фабрики тхнуло. До чорної ночі доби шістнадцятого травня Макар просидів у ресторанчику на набережній в районі Подолу. Усе прокручував і прокручував події дня, знову й знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» – та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.