– Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?
– Почекаємо. – Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава – коту під хвіст. – А поки… познайомимося…
– З колективом?
– І з колективом, і з виробництвом.
Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…
– А це наші…
– Саш! А, Саш! – уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. – А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?
Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.
– Я сирота… – напружився механік.
– Да? А так не скажеш… – нахабно усміхнулася швачка. – Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?
Макар почув тільки одне – «мальчік». Налився гнівом по вінця – вуха загорілися.
– А от ти мені й розкажеш, – відбив холодно.
Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:
– Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…
Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато – понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій-винуватий охоронець Пилипенко – точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне – хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи – викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.
– Котра година? – запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.
– Скоро дванадцята… – сказала котрась із швачок. Зойкнула. – Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?… І не попрощалися…
Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником – познайомити з економічними показниками.
– Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, – наказав Макар із полегшенням.
Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку – бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.
– Тільки би не просрати все це… – шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.
Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл – очі у стелю.
– І з чого починати?…
І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.
– Сашко… – почув утомлений голос коханки в мобільному.
– Марто! – вигукнув азартно. – Приїжджай до мене! Зараз же!
– Я в тебе… Тебе тут немає.
– Де ти?
– У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.
– Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!
– Куди?
– На фабрику – хвалькувато, як дитина.
Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», – зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», – щиро розчулилася Марта.
На шкіряному дивані механік притулився до коханки. Залишалося, як зазвичай, прошепотіти: «Я жадаю тебе», десь віднайти сили, щоби бурхливим сексом віддячити за всі її ризики. Та сил брехати не було. Невтримно хотілося одного – прибитися до неї, як до мами. Хай би пожаліла, хай би захистила…
Марта обережно обійняла коханця. Повела долонею по волоссю. Нащо брехати – жадання не було. Хіба що одне відчайдушно-світле – пожаліти коханого, наче біда у нього. Наче тільки вона одна й може втамувати його болі.
– Сашенько… Хлопчику мій… Серце моє… – вела-шепотіла, ніби власну дитину пестила.
Ніколи до того і вже ніколи опісля Макарові й Марті не було так хороше разом.
Нані
Нані Новаковська зненавиділа журналістів у березні двотисячного. Татова сестра, тітка Мирослава, не догледіла, не встигла прибрати газети. Квоктала-квоктала над племінницею. «Ніц не їси, дитино. Де сили візьмуться?!» Відволіклася, кинула біля столу свіжу пресу…
Чотирнадцятирічна Нані весняною гілкою тремтіла на дивані. На турботливо підсунутому пуфику – перебинтована права нога. Поряд милиці. Дивилася на ту ногу, очей відірвати не могла. Як же так? Одна мить – і немає майбутнього? Як би не повернуло – немає! Тільки минуле.