– Сарафани? Нормально… – розмірковував. – Є час збагнути, куди рухатись.
А тут – Макс із Новаковським: привіт від Сердюка. Уже вирішили, куди йому йти?
– Марто! – у слухавку. – Обов'язково заїдь до мене сьогодні!
– Спробую, – демонстративно-оптимістично відповіла партизанка.
Зустрілися назавтра надвечір. Така в них тепер любов. Марта з обережним подивом звикала до нових життєвих обставин, що вона сама доклала максимум зусиль до їх реалізації. Зустрічі з Сасунькою стали безпечними, проте настільки рідкими й спонтанними, що Марта й сама не розуміла: так краще? То Сердюк затримував її до ночі, то Сашко не вилазив із фабрики. Зате вже як зачинялися в апартаментах біля цирку, ох уже Марта розкошувала – до ранку коханця слюнявила.
А цього разу й обійняти забула. Сиділа в салоні «кіа» поряд із коханим, торохтіла: усе встигнути Сашкові переповісти, поки до маєтку Новаковського доїдуть.
– Новаковський – потрібен. Сердюк із ним домовився, що Новаковський організує держзамовлення для твоєї фабрики. Вчора…
– А чому вчора цього лисого Макс привів?
– Сам напросився. Саме у Володимира Гнатовича був… Я вже зібралася, а Макс… Усе нормально?
– Безумовно. Про держзамовлення…
– Починається справа, Сашенько! Починається…
– А що від мене?
– Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне – отримаєш державні гроші. На вибори підуть…
– На вибори? А що мені лишиться, Марто?
– Усім вистачить… – запевнила Марта. – Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу А куди він їх витратить – на вибори чи ні, – то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.
Макар насупився – нічір…
– Тобто… можна й не шити?
– Можна…
– А якщо не віддавати гроші Сердюкові?
– Ти що?! – злякалася Марта. – І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович – хіба була б у тебе фабрика?
– А я думав, тобі дякувати… – ляпнув механік.
Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.
– Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, – відповіла, бо досвід мала, – й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…
Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.
– А Новаковський цей… – мовив. – Такий же недоторканний, як наш Сердюк?
Марта закивала.
– Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…
– До чого?
– До будь-чого… – відповіла обережно.
Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п'яні кондитери, потім п'яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом'якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.
Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір'я і розгубилися: попереду ліс стіною.
– Певно, англійський сад, – здогадалася Марта. – Десь тут мають бути стежини…
– Орієнтуйтесь на Венер! – порадив від воріт байдужий охоронець.
Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок – на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.
– Датчики руху! – зметикував.
Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.