Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник – за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.
Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А-1», – констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по-дурному: «Як справи? Чому сама?»
До Нані – кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.
Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».
– Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Черв оно армійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, – телеграфно-рубано. – Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…
Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», – прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.
За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.
– Саня! Ти де?!
Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.
– Зараз буду! – нахабно плюнув механік.
– Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…
– Я! Уже…
Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.
– А я знав, – прошепотів безпорадно.
Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.
– Де був?! – гаркнув Новаковський йому в обличчя.
– Двигун закипів…
– Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайером стань!
– Я зрозумів, – над силу Башка музикою повна: нані-нані-на…
– Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.
– Я зрозумів.
– Ти інші слова знаєш?!
– Так! Так точно…
Новаковський скривився скептично.
– Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.
Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані-на-ні-на…
– Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе – сто років не бачилися! – демонстративно-весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.
– Добре, – безбарвно погодився журавель.
Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену
– Щось ти… стривожена, лялечко, – сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького – в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.
– Та ні… – Знизала плечима. – Усе гаразд.
А на душі – каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.
– Пане полковнику, – сказала раптом. – А от якби заради мене треба було убити… То…
– І не вагався би, – запевнив Баклан. – А що? Проблеми?
– Геть ніяких, – зізналася щиро. – Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.
Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку – й пискнути несила.
– На мене! Лягай, лялечко!
Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась – ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» – цвяшок.