– О! Саня Макаров, – безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.
– Ти знаєш цю людину? – вразилася Нані. – Цього не може бути, Борько!
– Чому?
– Я малювала не конкретну людину, – напівправда. – Радше емоції… Почуття.
Боря Рудь знизав плечима.
– Це Саня Макаров, – сказав. – Відвезу тебе у Проців, а по тому – чекатиму на нього в офісі. Справи…
– Я не їду в Проців! – здивувала сама себе, хоча насторожувало інше: хлопець з альбому має справи з її татом?…
– Добре… – Боря Рудь не звик ставити зайвих питань. – Тоді я пішов…
– Зачекай! Борько… Ну куди? Я… Я мучуся, а ти мене кидаєш. А ще друг. От скажи… Чому в цієї людини такі сумні очі? І вуста… Як намалювати тремтячі вуста, Борько?
Журавель знизав гострими плечима.
– Може, ця людина… закохана?
– Закохана?… Хіба любов – таке горе?…
Журавель похнюпився.
– Знаєш… Як математик…
– Усе, Борько! Досить! Теорія функцій дає тобі відповіді на всі запитання?
– А тобі архітектура! Будуватимеш хату з сумними очима? Нані скептично насупила чорні брівки.
– Ні. Для цього треба пізнати людину з сумними очима. А я її… не знаю.
Заспішила, ніби ще слово у баддю безглуздої розмови і з бадді – окропом.
– Ну, все… Побалакали, й годі. Мені в бюро… Мають уже доставити альбоми Клімта і Курцвайля.
– Підвезти тебе?
– Жартуєш? – здивувалася. – Іди вже, Борько, не сміши! Спішив же.
Бюро – теж на Оболонській набережній. Як і столична квартира Новаковських. «Місце компактного проживання», – жартував тато. Прораховано чітко: домівка, його офіс, Нанине бюро – усе на відстані двохсот метрів одне від одного. З вікна кімнати Нані видно татків офіс. З вікна кабінету Новаковського – бюро доньки. Віддалятися від єдиної дитини на більшу відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.
…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м'язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?… Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку говорить щось, жестикулює по-італійськи так… доречно…
Нані звела чорні брови, рвучко відійшла від вікна.
– Тато! – в мобільний. – Я їду до Процева.
– З Борисом? – уточнив трепетний тато.
– Ні. Таксі викличу.
– Чому так?
– Не хочу з Борькою! Він… у людях не розбирається! – спантеличила незрозумілим.
З таксі не склалося. Цього ще не вистачало! Новаковський прислав броньований «кубик». Нані забрала з бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…
– Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, – з прикрістю. – Там би вона точно була…
Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.
– «Жінка у жовтій сукні»… – прошепотіла. Вдивилася. – …Здрастуй, мамо.
Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.
…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м'язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?… Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку, говорить щось, жестикулює по-італійськи так… доречно…