– Ні. Пішки, – відказала. Навіть не запитала: далеко?
Кловський узвіз вивів до Басейної, по шкваркому Хрещатику до Майдану. На Поділ… Костянтинівська…
Не говорили. Йшли поряд, від випадкового дотику шарілися. Насторожено прислухалися до дихання одне одного. Нані дивилася вперед – ніби вивчала маршрут, яким можна потрапити до місця, де механіку завжди було добре. А Макар… Макар відчув себе голим. Геть голим.
«Знову мене на Костянтинівську несе, – бентежився. Огортало спогадами. – Гоцик, зараза… Люба… Кльово жили… Шкода, розбіглися… Тепер я би міг допомогти! Любі. І Гоцику, якби те падло попросило…»
Через арку-горлянку в дворик. Вишня, ружі, коти…
– Це тут? – запитала Нані.
– Ні. Не на землі. Вище.
Простягнув дівчині руку, повів рипучими сходами на дерев'яну веранду. Підлога непевна, як будь-які питання, плетені крісла покрутилися від людських жадань. Макар усміхнувся розчулено, легким дотиком змусив Нані опуститися в крісло:
– Тут був наш космос…
Хотів додати: «люба…» Знітився. Кинув збентежений погляд на ті двері, що колись за ними стукало Любине серце. Наче Люба підслухати могла. Ніби точно підслухала.
– …серце моє, – прошепотів.
Опустився на дерев'яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.
Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок-стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з-під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала – чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…
У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував – стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигіз-мундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…
Задихнувся – все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі – зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!
– Дівчинко…
Мобільний у кишені – а-а-а-а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися – де Нані.
Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв'язок, глянув на Нані винувато.
– Тобі… час? – спитала серйозно.
Знизав плечима:
– У чоловіка має бути справа. Інакше…
– Не виправдуйся.
– Добре…
– Я піду звідси сама, – уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.
– Чому?
– Щоби ти скоріше занурився у свою справу… – відповіла під акомпанемент Макарового мобільного – верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.
Бій зав'язався тої ж ночі. Розім'ялися нейтральними фразами.
– Я телефонувала…
– Знаю.
– Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…
– Раніше в мене не було таких складних справ.
– Але ти навіть не передзвонив…
– Вибач, сонце.
– Мало, коханий! Мені того замало.
– Що я повинен зробити, Марто? Скажи.
– Поясни.
– Що?
– Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці?…І ти не відповів на мій дзвінок?
Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший – щирий, недолугий – ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…
Обійняв розбурхану насуплену Марту.
– Вибач, сонце. Не міг при Нані…
– Що? – Мартині щоки – буряком. Із обійм видерлася. – Ти зустрічався з дочкою Новаковського?
– Так, – розвів руками. – Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.
Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:
– Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.
– Ти спав із нею? – Марта отямилася, пішла в наступ.
– Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? – Макар відповів жорстким контрнаступом.
– Бог з тобою, Сашко!
– Це не відповідь, сонце!
– Безумовно, відповідь. – Звилася. – У мене – тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…
– Що? – Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше – вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…
– Багато чого… можу! – підтвердила агресивним шепотом.
– Головне – не розлюби мене, сонце. – Учепився поглядом у вицвілі очі. – Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?
Фортеця здригнулася і не втрималася.
– Чого вона від тебе хоче?! – крикнула Марта.
– Та нічого. – Виграв! – Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з'явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися…Приємно було познайомитися.