– Про погоду? – підозріливо примружилася Марта.
Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.
– Сонце… Звикай… – сказав філософськи-задумливо. – Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?
Марта з недовірою зиркнула на коханця.
– Чого вона від тебе хотіла?! – повторила затято.
– Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.
– Не спи з нею!
– Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.
– Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…
– Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.
– Чому?
– Я ж сказав їй: у мене є кохана.
Марта розчулилася. Притулилася до механіка.
– Ти – дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.
– А я – у тобі. – Щирий.
– Спатоньки?
– Опісля!
– М-м-м… Я тебе обожнюю!
– Усього лише? А я тебе хочу…
…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю – травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…
Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно – тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці – на!
– Так… Розписку треба якось… добувати, – прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу – геть невчасно з'являтися.
У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, – мучився, – невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»
Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Koстянтинівську.
– Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, – по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. – Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу – на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ
«Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів – понад півмільйона доларів. Виробництво – дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.
– Де живе? Нані була в нього вдома?
– Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.
Новаковський налився гнівом – аж вуха почервоніли.
– Продовжувати… – прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві – вільний.
Став біля вікна в кабінеті – навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп'явся очима. Ну… От це і сталося…
Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною – від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» – відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» – «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»
Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.
– Як справи? – запитав демонстративно-байдуже за вечерею.
– Дім у Процеві перебудую, – спантеличила черговою новиною донька.
– І… чому?
– Ти усе зрозумієш першим. – Цвяшок у долоню. – …Коли завершу.
– Добре…
Помовчав.
– Щось масштабне?
– Так, тату, – відповіла. Усміхнулася. – Нове життя…
І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та – не слабак – напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.