Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув – ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку – під замок, сміливця – в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем – або ніяк. Нані… Нані така ж?
– Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? – спробував себе умовити. – Вона ж – щаслива…
А серце не слухало – ярилося.
Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.
– Привіт…
– Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? – чула голос механіка.
– Ні. Я не люблю сухий хліб.
– Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов'язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?
– А що є? – сміялася Нані.
– Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир – банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?
– Так.
– А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.
Нані підхоплювалася, мчала на кухню. Сміялася, різала помідори… І все дивилася на годинник. Вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один… Дзвінок. Тато не спав. Чого йому не спалося? Поперед Нані йшов до дверей, дивився в екран домофона. Біля дверей під'їзду – посильний.
– Служба доставки. Посилка. Для Нані Новаковської.
– Ти щось замовляла? – дивувався тато.
– Так, – пирскала сміхом.
– І що?
– Грінку…
– Грінку?
– Так. Бач, яка я у тебе примхлива. Заманулося зранку… з'їсти грінку.
– Ну… Смачного, – бурчав тато.
Дивився, як Нані відкриває картонну коробку, викладає на таріль ще гарячі золотаві грінки.
– Яка ж делікатна служба доставки, – казав насторожено. – Вони всім додають до замовлення білу квітку?
– Це крокус, тату. – Нані ставила у велику скляну синю кружку білу квітку.
Щодня свіжу…
Це був знак. Ще того дня, коли ноги самі понесли Нані до фабрики дивного хлопця, що він приплив… приплив у її долю, коли вони йшли геть від «космосу» на Костянтинівській, він сказав:
– Ну, раз ти хочеш, щоби про нас ніхто не знав…
– Чому «ніхто»? Тільки тато… – сказала вона.
– Якщо дізнається хоч хтось, того ж дня знатиме і твій тато.
– Так, – погодилася. – Хай поки ніхто не знає.
– Добре. Гратимемо в партизан по-дорослому – Всміхнувся. – Щодня зранку надсилатиму тобі знак. Білий крокус – значить, я чекаю твого дзвінка і примчу, куди ти покличеш. Волошка… Волошка – значить, справи викрутили мені руки і я примчу, куди ти покличеш, як тільки розправлюся з ними. Жовтий тюльпан – справи так викрутили мені руки, що вони не можуть дотягнутися до білого крокуса. І до волошки.
– Згода.
Усміхнулася. Два тижні… Тільки крокуси.
Нані захопилася дивною грою. Вилітала з дому. У Проців. Сідала в траві навпроти дому, довго вдивлялася – намагалася уявити, як можна вилікувати хворий дім. Розгортала альбом, чіткими гармоніями креслень намагалася повернути здоров'я слабким маминим малюнкам. Потім раптом зривалася, йшла до лісу. Діставала мобільний.
– Сашо?…
Макар кидав усе і мчав. Ламав сушняк, продирався лісом. Галявина…