– Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
– Пішов ти, виродок… – Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. – Ти… не розумієш! Нані… Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
– Я люблю її, – сказав Макар.
Журавель зіп'явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
– Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
– Ти не розумієш! Я… заради Нані…
– Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
– Що вона в тобі знайшла?
– Сам не знаю, – засміявся Макар. – Щастить… Мені просто щастить, Борю.
– А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
– Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
– Нані?
– Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде – як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. – Раптом захвилювався, розчулився. – Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
– Ярослав Михайлович чекає на тебе.
– Жартуєш?
– …За годину. У «Царському казані».
– Де це?
– В районі Собачого гирла.
– А де Собаче гирло?
– Сам шукай, – смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». – Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
– Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об'єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині – смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» – подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
– Ну… – чує голос Новаковського. – Розказуй!
– Що? – піднімає очі.
– Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
– Точку?
– Мета в тебе є?
– Безумовно.
– Ну…
– Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
– Перший?
– Десь так! – нахабство проривається хльосткою фразою – на!
– Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? – Новаковського важко вибити з колії.
– Ні. Все моє…
– Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
– Ну… Добре. Ближче познайомимося – розкажеш…
– Може…
Над гускою – муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» – Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне – й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
– Саша… – Новаковський вимовляє Макарове ім'я демонстративно зворушливо. – Саша… – повторює підозріло. – Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
– Не напружуй мене, Сашо! – наливається Новаковський. – Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
– Не хотів, щоби ви знали…
– Та ти страху не маєш, покидьку! – шаленіє ніжний тато. – Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
– Ви не розумієте! – плює механік. – Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску – людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку – на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
– Так… Досить! – Не Макарові. Спогадам. – Потеревенили, й годі.
– Добре…
– Що «добре»?! – знову не втримується. – Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
– Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я – не проти…
– Добре…
– Що «добре»?! – аж тремтить. – Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…