– Згода.
– Що ти так швидко на все погоджуєшся?! – Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
– Не на все…
– Правда? І що мені зась?
– Не покину…
– Нані?
Киває. За-араза!
– Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… – Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці – а-на! Муху бив. Промазав.
– Отже, так… – наважується. – У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! – подумки смикається механік. – Пересплю з Нані – загризеш, не подавишся!»
– Безумовно.
– Дивись… Слово – закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
– Безумовно, – повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами – хоч вий. Уже і вітер помагати взявся – підняв куряву, підганяє – цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить – і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
– Сашенько… – у слухавку. – Мені зле…
– Сонце! Я – на розрив! – нервово. – На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
– Новаковський?! – Голос Марти жвавішає.
– Так! Викликав мене до себе.
– Навіщо?
– Та нюанси… в нашій справі… – нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. – Приїду розкажу.
– Ти уже їдеш? – знов жалібно.
– Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?
– Безумовно!
– Потерпи, сонце. Скоро буду…
Марта муркоче щось, додає обережно:
– Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?
Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!
– Чекаєш ще на когось? – питає нахабно.
– Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.
– Вибач, – спустошується швидко, наче повітряна кулька. – Зателефоную. Безумовно.
Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п'яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під'їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І – тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під'їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим – тільки живим і справжнім.
Механік інстинктивно стис кулаки – опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках – «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».
– Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.
Двері риплять – що ти твориш? Макар і сам знає – усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»
Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.
– Ти… живеш тут?
Ошелешено озирається.
– У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.
– Так і є, – видушує Макар. – Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?
– Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.
– Хто?
– Хазяйка. Та одинока й нещасна…
Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…
– Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.
Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.
– Наша квітка…
Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.
– Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…
Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.