– Я… не затримаюся, – бреше механік.
– Ти йди…
– А ти?
– А я посиджу тут трохи сама. Мені так хочеться… Дивне місце для народження… почуттів. Хочу відчути його.
Макарові вуха стають некрасивими, червоними. Дідько!
– Добре, – із зусиллям. – Я залишу тобі ключі. Коли захочеш вийти…
– А я… не виходитиму. Чекатиму тебе тут. Відчиню тобі двері…
– Добре. – Холоне. Новаковський у душу пече. – Ти… Татові зателефонуй… Щоби не тривожився.
– Татові?
Нані задумливо всміхається, хитає голівкою.
– А я й забула, що у мене є тато…
– Дарма…
– Так. Дарма.
Нані підхоплює з підлоги білий крокус. Притуляє до щоки, і Макар знову заводиться.
– Іди до мене…
– Тюльпани…
– Люба… Йди.
– Я змерзла… – раптом зізнається Нані.
Макар підхоплюється і тільки тепер розумі: й сам тремтить. Десь тут має бути плед. Мартин! Дідько. Хапає свою сорочку, огортає Нані.
– Гарячий чай… Зараз… Швидко…
– Можна, сьогодні я поїду до тата, Сашо? – раптом питає Нані.
– Безумовно, – ненависне слово виривається саме, б'є Макара навідліг. Повітря зникає, озеро, дерева і сонечка тануть. Тільки калюжа й розкидані зім'яті квіти посеред чужої багатої вітальні.
На коні
Мама навчила механіка вгамовувати емоції ще тоді, коли в нього й вуса не намічалися. Клала перед розбурханим Сашком, що повертався з синцем під оком чи без одного, втраченого у вуличних війнах, кеда, звичайний аркуш паперу, малювала на ньому лінію. Посередині – нуль.
– А тепер думай, скільки у тому плюсів і мінусів, – радила. – І рахуй. Ліворуч – мінуси, праворуч – плюси.
Малий кумекав. Несправедлива насмішка – мінус. Синець – мінус. Не засцяв – плюс. Бився – плюс. А той козел Панчик, до речі, на два роки за Макара старший. Плюс? Ще б пак! І в Панчика тепер два синці. Плюс!
З двох боків від нуля виникали риски плюсів і мінусів. Мінусів тільки два. Плюсів аж чотири.
– Усе гаразд? – питала мама.
Сашко кивав. І з усього кодла різноманітних емоцій на серці лишалася тільки одинока хвалькувата гордість.
– Треба плюси порахувати… – пригадав давнє.
Гнав автівку на Лівий берег. На Русанівку. До Марти. Наказував собі заспокоїтися, та всередині рипіла примхлива прикрість… Чи то душа гойдалася-жалілася?
– Нані… Плюс, – пробурмотів, здивувався: що це він? Якщо вже рахувати, так тактичні здобутки: аудит скаже «гут!», грошей буде – завалися, Новаковський фактично благословив, Рудю врізав, щоб не забувався чувак, Марта так вчасно… Жодного мінусу Тільки вагомі плюси. Нані – не з плюсів чи мінусів. Нані – його любов… Нані – його тепер! Чого ж невидержка йому?
Нані… Чому йому здається – сам у мінусах? Зім'ята квітка… Усе мало бути не так. І той поспіх, з яким Нані раптом підхопилася, вдяглася, помчала геть… Дівчата, певно, якось уявляють антураж і ситуацію, у яких утратять цноту. Певно, Нані сподівалася поринути в космос… А він привів її до занюханого Мартиного барлогу… Йолоп!
У душі – буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.
– Моя… – прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. – Моя…
З неба місяць – в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»
– Ну, так… – уголос. Думки ланцюжком. Так он учому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.
Знітився, у кермо учепився – чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.
– На порядку… нічному, – процідив. На годинник зиркнув – о пів на одинадцяту. – Хоча би не спала…
Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.
Крутнув головою, як циркова коняка, – зосередься, чувак! У Марти око гостре.
– Блін, ідіот! – вилаявся. – Із порожніми руками пруся!
Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.
– За що? – усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар'єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут – вибори на порозі. Усі, як ті кроти, – риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.